Розділ 19. Щодо питання про дітей

Емілія

Як і домовлялися, після роботи ми з Майлзом вирушили до ресторану. Ми йшли пішки, неквапливо, даючи можливість шпигунам неотрадів нас засікти. Без їхньої присутності наша спільна вечеря втрачала всякий сенс, принаймні для мене. Я постійно ненароком оглядалася, ніби даючи зрозуміти неотрадам, що побоююся стеження.

Майлз як завжди взяв пляшку дорогого вина, я вибрала запечених овочів на вечерю, а він стейк із салатом, і не поспішаючи ми приступили до трапези. Я насилу змушувала себе не озиратися в пошуках шпигунів неотрадів і поводитися, як ні в чому не бувало. Я чекала першого кроку від Майлза, але він поки що мовчав.

Я похмуро колупалася в тарілці. Мій зазвичай добрий апетит сьогодні кудись зник. З'ївши пару шматочків, я потяглася до келиха з вином. Насичений, трохи терпкий смак, яскравий аромат будь-якого іншого дня не залишив би мене байдужою, але сьогодні навіть напитися не хотілося. Все про що я думала — чашка м'ятного чаю, сирні крекери та цікава книга. Мені хотілося тихого вечора на самоті, а не награних суперечок з Майлзом у всіх на очах.

— З вами все добре, Еміліє? — тихо спитав Майлз. Від його уваги явно не вислизнув мій млявий настрій.

— Чого ви взяли, що я не в порядку? — мені не хотілося ділитися з ним особистим.

— Ви майже нічого не з'їли і не п'єте. Зазвичай вам подобається вино.

— Просто сьогодні немає апетиту, — я знизала плечима. — Мабуть, перехвилювалася через самі знаєте кого.

— Чому ж ви не сказали? Ми б тоді повечеряли в інший день.

— Не хочу з цим тягти. Давайте вже посперечаємось про щось і я піду спати.

— Візьмемося за нашу звичну суперечку про дітей? — на обличчі Майлза заграла лукава посмішка, за яку мені хотілося його добряче стукнути. Він знав, що я не зможу залишитися байдужою до цієї теми і суперечка вийде справжньою, навіть прикидатися не треба. Ось тільки в мене зовсім не було сили на суперечки. Але відступати пізно. Погодилася — отже, йду до кінця.

— Добре, — кивнула я і, зробивши ще один ковток вина, відставила келих. Ні, сьогодні алкоголь мені безумовно не йшов.

— Тоді питайте, як у нас із цим справи, — прошепотів Майлз, підказуючи мені, що говорити.

— Щодо питання про дітей, — почала я ніби ненароком. — Чи є якісь зміни? Скоро ви плануєте віддати всіх справжнім батькам?

Майлз уважно дивився на мене, ледь примружившись. Не поспішаючи, він зробив пару ковтків вина, ніби обмірковуючи моє запитання, і тільки тоді відповів.

— З дітьми виникла певна проблема, Еміліє.

Я насторожилася. Цікаво, він грає чи проблема справжня?

— Яка?

— Не всі прийомні батьки погоджуються віддати дітей. Навіть розповідати їм про їхнє походження не бажають. Вони їх полюбили, вважають їх своїми.

Що? Він серйозно? Я не могла повірити в те, що Майлз повідомив.

— Ви жартуєте, Майлзе?.. — від несподіванки я навіть розгубилася. Замість кричати на Майлза, мені хотілося закрити обличчя руками і розплакатися. Та що зі мною таке діється сьогодні? — Скажіть, що це жарт.

— На жаль, ні, Еміліє, — Майлз похитав головою. Я зазирнула йому в очі — він дивився на мене з усією серйозністю, не схоже, щоб він брехав чи грав. — Я ж казав вам раніше, що повернення дітей — завдання нелегке. Життя багатьох буде зруйноване.

— Ваші люди започаткували ці руйнування і ви ж і повинні їх закінчити! — я нарешті знайшла сили, щоб закричати. В наш бік відразу почали повертатися люди, але зараз мені це було на руку.

— Тихіше, Еміліє, не кричіть, — Майлз явно для виду спробував мене заспокоїти. — Не треба привертати до нас увагу.

— Я обурена! — зашипіла я.

— Ну, а що ви хотіли? — Майлз байдуже знизав плечима. Якби в його очах була хоч крапелька співчуття, розуміння, я б не злилася по-справжньому, я просто грала б, але Майлз не розумів проблем батьків, у яких відібрали дітей. Він думав тільки за своїх прогресистів, а на простих людей, на кшалт нас, йому все ще було начхати. Ось його справжнє обличчя! А я думала, що він змінився, що я його змінила. Аж ні разу! — Так завжди буває.

— Ви не продумали цей нюанс і вам тепер усе розхльобувати. Не можна ховати від дітей правду. Я вже вам це говорила і ще раз повторю: діти мають право знати про своє минуле, а їхні батьки — повернути собі дітей. Не вашим прогресистам вирішувати, хто з ким залишається.

— У тому й річ, що нашим. Ви ж знаєте, якщо я не дам добро, то все так і залишиться. Нам потрібно знайти те, що підійде обом сторонам.

— То шукайте! — знову розлютилася я. — Замість того, щоб постійно шукати відмовки, зробіть хоч щось! Я не бачу ніякого прогресу, що дивно, тому що ви прогресист.

— Але ж ми деяких дітей віддали справжнім батькам… — Майлз спробував заперечити, але я надто розійшлася, щоб спокійно сприймати його слова.

— Скільки їх було? Десять одразу і п'ять потім? І після все зупинилося! Ви що заморозили наш проект? — до мене тільки зараз дійшло, що ми давно вже не відправляли нових дітей батькам із тих, хто знав про своє минуле. Їх же, напевно, було більше, ніж півтора десятка!

— Так, — спокійнісінько кивнув Майлз. В його очах не було навіть натяку на почуття провини. — Зараз це не на часі.

— Не на часі?! — я підвелася з-за столу. Я вся палала від гніву. — А коли буде час? Коли всі постаріють? Помруть?

— Сядьте, Еміліє, прошу вас, — Майлз простягнув до мене руку, але я її відштовхнула.

Я більше не могла його ні слухати, ні бачити. Схопивши сумочку, я вискочила із ресторану. Майлз вибіг слідом за мною і міцно схопив мене за руку.

— Пустіть! — прошипіла я, ледве стримуючись від крику.

— Що ви влаштували, Еміліє? — Майлз виглядав розлюченим, його очі гнівно свердлили мене. — У нас мала відбутися вдавана суперечка, а ви розійшлися по-справжньому і влаштували просто огидну сцену. Тепер усі будуть говорити про те, що Майлз Монтана свариться з дівчатами у ресторанах. Ну, дякую!