Розділ 17. Таємна зустріч

Емілія

Я змогла спокійно видихнути тільки, коли добралася додому. Від злості на Ліама і саму себе мені хотілося рознести всю квартиру. Як, ну як я могла дозволити йому мене поцілувати? Чортів ідіот! Добре, що мені трапилася ця Моніка, якби не вона, я наробила б справ.

Я прийняла душ, щоб змити з себе огидні дотики Ліама, але все одно бруд залишився. Треба було спати, а заснути не виходило. Я намагалася спокійно дихати, вдихаючи солодкувато-різкий аромат лаванди, але думки постійно поверталися до Ліама і мене зводила з розуму злість. Зрештою, я включила в плеєрі аудіокнигу, хоч і не любила такий формат, тільки щоб не чути власних думок. Так і заснула.

Вранці я знайшла під дверима листа. У конверті був лише один аркуш паперу та надруковане речення: «Від долі не втечеш».

Серце забилося швидше, наче я справді бігла. Мені стало страшно. Ліам знав, що я тікала і знав, де живу. Він може прийти до мене будь-якої хвилини. Мені потрібен захист, треба комусь розповісти.

У перерві на роботі я розповіла про все сестрі та Вайолет, хотіла також поділитися з батьком, але його завантажили роботою. Сестра запропонувала мені тимчасово пожити в них, але мені не хотілося заважати їм і не хотілося показувати свою слабкість.

— Не думаю, що він хоче нашкодити тобі, — припустила Ві. — Або він планує тебе використовувати для чогось, або ти йому подобаєшся. Не панікуй, Міллз, просто спостерігай. Виникнуть реальні проблеми — повідомиш Монтані, він зуміє тебе захистити.

Вайолет дивилася на мене усміхаючись. В її очах читалося «О, цей всесильний Монтана! Він не дасть тебе образити». Я слабко посміхнулася у відповідь. В чомусь Вайолет має рацію: нашкодити мені точно ніхто не хоче. Тільки мені від цього не легше — я все одно тривожуся.

Додому я тепер поверталася, уважно оглядаючись на всі боки. Я знову відчула всі радощі виживання, як у ті часи, коли подорожувала одна Руїнами. Тільки тепер я виживала у місті, яке вважалося безпечним. Насправді, безпека — усього лиш ще одна ілюзія, в будь-якому місці ти можеш опинитися в небезпеці.

Вдома я одразу ж зателефонувала Ієну, щоб розповісти йому про свої тривоги та пошук неотрадів, але він не відповів. Зв'язок був, гудки йшли, але трубку він не зняв. Може, зайнятий? Чи телефон десь залишив? Я повечеряла і набрала його ще раз: відповіді не було. Дивно. Я написала Ієну повідомлення і лягла спати. Напевно, він справді зайнятий.

Вранці я виявила ще один лист під дверима, цього разу довший.

«Ти не знайдеш нас у тіні, ми вміємо ховатися. А ось ти — ні. Тобі краще подумати про те, щоб з нами співпрацювати, і тоді всі залишаться задоволені. Де нас знайти ти знаєш».

Той бар. Ліам пропонує мені прийти в той бар. Я знала, що пише він, просто відчувала, як і те, що він не просто знає про неотрадиціоналістів, він і сам входить до їхнього угруповання. Тільки я не хотіла з ними співпрацювати, я не поділяла їхніх ідей. Я лише хотіла зрозуміти, що їм від мене потрібно. Чому вони причепилися до мене? Але шукати відповіді було небезпечно. Я новачок у цьому місті, я одна, я не маю нікого, хто прикрив би мені спину. От би Ієн був зі мною поруч, тоді б я впоралася. Ми впоралися б.

Я знову набрала Ієна, але він не взяв слухавку. Та що ж таке? Чому він мене ігнорує? Може, щось трапилося? Боячись своїх припущень, я зателефонувала Мойрі. Вона завжди була в курсі всіх подій. Мойра повідомила мені, що Ієн пішов відловлювати рейдерів, а потім залишився на головній базі бунтівників. Він був в порядку, але чому не відповідав мені, вона не знала. Принаймні, з Ієном все гаразд і то добре. Може, він справді чимось зайнятий і йому зараз не до мене та моїх неотрадів. Хоча все одно дивно, адже він турбувався.

До роботи залишалося ще трохи вільного часу і я вирішила зателефонувати тій жінці з бару, Моніці. Хотіла розпитати її про Ліама. Вона сказала, що телефоном про нього говорити не може і запропонувала зустрітися. Ми домовилися пообідати разом у кафе поряд із науковим центром.

— Ліам зачарував мою Каміллу, вона закохалася в нього сліпо, з усією нестримністю юності. Він був її першим коханням, — Моніка майже нічого не їла, мляво копирсаючись у замовленому нею салаті, тільки каву пила. Вона виглядала такою ж сумною, як і того вечора в барі. Схоже, смуток просочив її наскрізь. Напевно, інакше й не буває, коли втрачаєш єдину дочку. — Я бачила, що він хитрий і слизький, навіть намагалася говорити Каміллі, але вона лише відмахувалася. Я особливо не наполягала, тому що пам'ятала себе в її віці: сама була так само засліплена коханням. Щоправда, моє кохання закінчилося народженням Камілли, чому я була рада, незважаючи на труднощі, а кохання моєї дочки — її загибеллю. Знала б я, до чого приведуть Каміллу її почуття, замкнула б її в домі і не випускала б поки не порозумнішає. Хай би краще ображалася на мене, але залишилася жива.

По щоках Моніки побігли сльози. Вона витерла їх серветкою, допила каву і покликала офіціанта, щоб приніс другу чашку.

— Ліам убив вашу дочку? — спитала я тихо, коли офіціант відійшов.

— Ні, — Моніка ледь помітно посміхнулася сумною, стомленою посмішкою. — Він ніколи не вбиває своїми руками, він лише губить людей. Він вправно маніпулював моєю дочкою, щоб вона приєдналася до неотрадів і виконувала необхідні їм доручення. Зрештою, Камілла загинула на одному з мітингів, прикривши собою цього мерзотника: вона вхопила кулю, яка призначалася Ліаму. Ось так він її згубив. І тебе згубить, якщо полізеш у це лайно.

— Але Ліаму не вдасться закохати мене в себе, у мене вже є кохана людина. А ще я чудово розумію, що він намагається мною маніпулювати. Я, може, й молода, але не наївна.

— Ти ходиш тонкою кригою, дівчинко, Ліам хитрий і миттю тебе обіграє. Не ризикуй, Міллі, прошу тебе. Хочеш із ним грати — знайди напарника. Тебе мусить хтось прикривати. Я вже намагалася та програла. Спочатку втратила дочку, а потім хорошу роботу, а все тому, що хотіла добитися справедливості. Я хотіла, щоб Ліама покарали за те, що погубив мою Каміллу, але зробила тільки гірше. У мене не залишилося нічого, а він і надалі використовує дівчат.