Розділ 15. Зміни

Емілія

Я була страшенно зла на Ієна: таке утнути! Як йому тільки в голову спало лізти з бійкою до Майлза? Якби я його вчасно не зупинила, він би точно його вдарив, тим самим звівши нанівець усі наші зусилля, всю роботу. Майлз би йому не пробачив такої зухвалості. Можливо, він заплющив би очі, якби все трапилося в приватній обстановці і предметом суперечки була я, але не тоді, коли йшлося про справи та в присутності інших мерів. Ні, він би послав до біса і Ієна, і всіх нас.

Я влетіла до кабінету Майлза вся червона — від гніву та від сорому, і застала трьох мерів за бурхливими суперечками. Саймон Пратт висловлювався дуже невдоволено про сьогоднішню зустріч і рекомендував припинити співпрацю з бунтівниками. Мене вони навіть не помітили.

— Навіщо вони нам взагалі? — Саймон Пратт нервово походжав кабінетом. — Ми чудово жили у своїх містах і без них. Навіщо нам покращувати життя тих, хто не поважає нас? Відправити всіх в ілюзії і нехай доживають там свій вік.

— Усіх в ілюзію не відправиш, Саймоне, — заперечив Майлз. — Навіть війна нам не допомогла їх усіх упіймати, а зараз — тим більше нічого не вийде.

— Відправимо тих, кого зловимо. Решта все одно загинуть. Руїни — суворе місце, там виживають найсильніші.

Я не вірила своїм вухам. Цей Саймон що хоче нас усіх знищити? Тільки тому, що ми сміємо заперечувати? Та він ще більш зарозумілий, ніж Майлз!

— Люди пристосувалися. Вони виживуть скрізь. Тільки продовжуючи в тому ж дусі, ми наживемо собі ворогів. Вони почнуть атакувати наші міста.

— Зрештою, це негуманно, Саймоне, — сказала Ава Маршалл. Я встигла з нею перекинутися кількома словами до зустрічі і мені вона здалася досить розумною людиною. Вона явно була на нашому боці. Навіть шкода, що вона не є головним прогресистом. — Той хлопець, бунтівник, вірно сказав: ми чомусь уявляємо себе богами і вирішуємо, кому і як жити. Ми не кращі за них і не гірші. Ми всі люди. Ми не маємо права прирікати їх на смерть. До того ж, нас, прогресистів, надто мало і якщо дозволити цим людям спати і врешті-решт померти, то нас спіткає демографічна криза. Так не можна.

— Я теж вважаю, що це неправильно, — кивнув Майлз. — Але з ними дуже важко працювати. Я не хочу розривати співпрацю, але й на постійні поступки не хочу йти. Вони не розуміють, як правильно вчиняти, не розуміють усіх причин, а лише вимагають. Я вже не знаю, що з ними робити.

Я не витримала і звернула на себе увагу уїдливим зауваженням:

— Може, почати вже нарешті ЇХ слухати?

Усі троє одразу до мене повернулися.

— Еміліє, ви вже тут? — здається, Майлз не чекав на мене так швидко.

— Я вже тут і я незадоволена тим, що тільки-но почула. Ми не другий сорт, Саймоне! Коли до вас це дійде?

— Коли ви будете поводитися відповідно.

— Відповідно — це догоджаючи вам? — ужалила я.

— Відповідно — це розумно.

— Ми поводимося розумно. Так, як вважаємо за потрібне.

Як би я не злилася на Ієна, зараз я його розуміла: ці прогресисти бувають настільки впертими і вважають себе мало не богами, що єдиний можливий вихід спустити їх з небес на землю — збити корону лопатою, та так, щоб по голові добре пройтися разів зо три.

— Саймоне, вгамуйся, справді, — Ава встала на мій захист, тоді як Майлз мовчки слухав наші суперечки. — Емілія права. Ми надто загралися у богів. І ти, Майлзе, теж хороший: вічно їх провокуєш. Я раніше не помічала за тобою таких нахилів. Бунтівники зляться, бо ми надто довго їх гнобили. Їхня поведінка логічна. Нам слід йти їм на поступки, щоб завоювати їхню довіру.

— А нам вона потрібна? — пирхнув Саймон.

— Потрібна, Саймоне, — кивнула Ава. — Ти просто не стикався із нападами. А Форт-Райз постійно страждає від бунтівників — ми ж на березі моря і людям простіше проникнути в місто водою, ніж суходолом. Озлоблені жителі Руїн, батьки, котрі збожеволіли від горя — Форт-Райз постійно страждає від атак. Я не хочу наражати на небезпеку своїх жителів. Чорт, хлопці, я не хочу, щоб усі люди страждали!

— Ми всі змінимо, Аво, — відповів Майлз. — Але ми будемо слідувати нашому плану. Не поспішаючи і з розумом. Без емоцій.

— Я хочу почати віддавати дітей батькам. Хоча б тим, хто живе у поселеннях.

— Нам потрібно розробити програму, — заперечив Майлз. — Людям буде потрібна допомога психолога в цій ситуації, треба вирішити багато питань. У нас зараз в пріоритеті нова ілюзія для рейдерів та інших злочинців, а потім я візьмуся за дітей.

— Давай все-таки за дітей візьмуся я, Майлзе, — запропонувала Ава. — У мене вони, принаймні, є і я знаю, як із ними поводитися. Я розроблю програму і пошлю тобі на узгодження. Годиться?

— Нехай буде по-твоєму, Аво, — погодився Майлз. — А ви що думаєте, Еміліє?

— Думаю, що Ава мені дуже подобається, — я широко посміхнулася і дозволила собі маленьку зухвалість: — Навіть шкода, що вона не головний прогресист.

— А я ніколи і не мітила, — Ава посміхнулася мені у відповідь.

Ми залишилися ще ненадовго, щоб обговорити нову ілюзію, а потім розійшлися по домівках. Робочий час давно закінчився, але мені часто доводилося затримуватися. Я не була проти, але сьогодні я хотіла якнайшвидше дістатися додому. У повітрі запахло змінами і я мала повідомити про це Ієну. А ще вибачитись. Я надто грубо з ним повелася. Ми маємо бути разом, незважаючи ні на що.

Я набрала Ієна одразу, як тільки зайшла до будинку. Він не відповів. Ображається чи виїхав за межі Пойнт-Хейвена? Я набрала ще раз. Тиша. Надіслала повідомлення — теж мовчання. Тоді я зателефонувала Мойрі.

— Ієн на мене ображається? — запитала я в неї.

— Ієн сам на себе ображається. А що таке?

— Не можу додзвонитися. Не бере слухавку. Він у Пойнт-Хейвені?

— Так, він у барі з Еваном та Гленном сидить.

— Можеш зайти до нього і вбити в голову, що коли я дзвоню, то треба відповідати?

— Та не питання. Тільки не свари його більше. Він дуже засмутився.