Розділ 12. Вся справа у вині

Емілія

Наступного дня я знову затрималася на роботі допізна. Мені не хотілося йти додому, бо тоді б я видула сама обидві пляшки бабусиного вина і на ранок мені було б погано. Настрою не було, після короткої зустрічі з Ієном я ще більше почала сумувати. А так, я приходила додому пізно, втомлена, вечеряла салатом чи бутербродом і падала спати. На вино у мене сил не вистачало.

Я йшла порожніми коридорами і цокання моїх підборів луною розносилося навколо. Дивне почуття йти по порожній будівлі, коли всі робочі процеси затихли — здавалося ніби все заснуло, а ще нагадувало ілюзійний бункер, там було так само тихо і трохи моторошно. Тільки охоронець біля входу дрімав у кріслі. У ньому не було особливої потреби, адже без пропуску сюди не потрапиш — вхід буде заблокований, але на випадок збою техніки чи якихось внутрішніх проблем потрібна була людина. Я вже майже вийшла з наукового центру, як мене несподівано наздогнав Майлз. Я й не думала, що окрім мене та охоронця тут хтось залишався. Втім, Майлз — трудоголік, так що нічого дивного в тому, що він теж працює допізна, немає.

— Еміліє, сьогодні вам необов'язково було так довго працювати, — Майлз мені посміхнувся.

— Я так захотіла, — відповіла я йому стомленою посмішкою. У мене не було бажання на різкості сьогодні, хоч я й не раділа товариству Майлза.

Майлз знову запропонував мені повечеряти разом. Мені не дуже хотілося, але я погодилася. Мені треба було обговорити з ним дітей, яких позбавили справжніх батьків. Настав час повертати їх у сім'ї. Настав час повертати Еббі Грейс і Джеймсу. Спільна вечеря чудово сприяла такій розмові. Мені було легше переконувати Майлза у неформальній обстановці.

Ми вийшли з роботи разом і у мене знову виникло почуття, що за мною стежать, тому я не почала відмовлятися від супроводу Майлза. Їхати не хотілося, тож ми пішли пішки. Мені подобалися повільні вечірні прогулянки містом, зазвичай я милувалася міськими вогнями та химерними силуетами будівель, але компанія Майлза мене напружувала, тому сьогодні я намагалася йти швидше. Сухо попрощавшись з ним, я побігла сходами на свій другий поверх і плюхнулася на диван. Відкривши телефон, я знайшла повідомлення від Ієна. На роботі я майже не дивилася в телефон, щоб Майлз не здогадався, що ми з Ієном тепер активно переписуємось. Хоча він, напевно, підозрював, що під час зустрічі ми могли обмінятися номерами, але я не хотіла зайвий раз його провокувати.

Знявши офісний одяг, я швидко прийняла душ і відкрила пляшку бабусиного вина. Вип'ю зовсім небагато — пообіцяла я собі і зробила пару гарних ковтків. Я сиділа на дивані, задерши голову вгору і витріщалася в стелю, думаючи, як мене дістало таке життя. Я роблю не те, що хочу, живу не своїм життям — та сама ілюзія, в якій я підкорялася програмі. Ковток за ковтком, неквапливо, вдихаючи аромат і зітхаючи від суму, який вино тільки зайвий раз провокувало.

«На кого я перетворююся?.. — подумала я зі стогоном. — У жінку, що вічно п'є, незадоволену своїм життям?»

Незважаючи на те, що мені було лише 23, я більше не відчувала себе юною дівчиною — спочатку виживання в руїнах, потім робота в місті додали моїй душі добрий десяток років. Труднощі вбивають ту легкість і безтурботність, що властива молодості. У 23 роки я почувала себе старою, що розвалилася на шматки, я була подібна до чашки, яку з силою кинули на підлогу, а потім по частинках спробували склеїти. Тільки всі уламки не збереш, та й тріщини не приховаєш. Розбита чашка ніколи не стане колишньою. Так і я не могла знову стати колишньою собою, я не вірила, що зможу знову бути безтурботною. Тільки якщо в ілюзії. Але я завжди віддавала перевагу реальності.

Вино швидко вдарило в голову, незважаючи на те, що я пила повільно, і я потяглася за бабусиним печивом. Я вмочала його в джем, подарований Ієном і потихеньку продовжувала запивати вином. Достатньо захмелівши, я зателефонувала Ієну. Я була така рада можливості чути його голос! Ми поговорили трохи, Ієн розповів мені як бабуся з дідусем не намилуються одне на одного, і я, щаслива, лягла спати. Тільки Ієн і міг мене зробити щасливою. Тільки з ним я почуваюся живою.

З Майлзом ми домовилися зустрітися в ресторані о 8 вечора. Спочатку він запропонував піти відразу після роботи, але я сказала, що мені потрібно трохи відпочити від справ та освіжитися. Цього разу я одягла менш зухвале плаття, але теж ефектне: довге, трохи розкльошене, ніжно-блакитного кольору, з короткими рукавами, але без бретельок, воно відкривало плечі та декольте, але прикривало повністю груди. Досить стримано, але все ж таки хвилююче. Мені потрібна була моя чарівність, щоб добитися від Майлза бажаного.

— Еміліє, ви й поза роботою носите блакитне? — Майлз тепло посміхнувся, побачивши мене в блакитній сукні, що розліталася на вітрі.

— Гарний колір. Чому ні? — я відповіла йому такою ж посмішкою.

Сьогодні ми вечеряли в іншому ресторані, ціни там виявилися трохи нижчими, але все рівно досить високі. Я особливо їсти не хотіла, тому взяла лише запечені баклажани та кілька видів сиру до вина. Цього разу я вибрала біле вино з ванільно-грушевим смаком та пряними нотками — легке та ароматне, воно, проте, швидко п'янило. Я не поспішала піднімати тему, яка хвилювала мене, даючи Майлзу можливість випити побільше і зачаруватися мною. Я мовчки слухала його розповідь про повернення мого діда з полону ілюзії і тільки кивала Майлзу з милою посмішкою, висловлюючи своє захоплення і подяку одними лише очима.

Доївши свою порцію баклажанів, я вирішила, що настав час говорити мені. Чарівно посміхнувшись, я трохи подалася вперед, ніби хотіла сказати щось романтичне, і запитала в Майлза:

— Майлзе, вам не здається, що настав час повернути дітей батькам? Я про тих, що ви забрали перед війною та передали під опіку прогресистам.

— Не здається, — Майлз несподівано засміявся. — І ваші посмішки тут не допоможуть.

Ах, ось що його розсмішило! Розкусив мої хитрі прийоми! Втім, я не надто їх і приховувала.