Розділ 10. Один серед людей

Майлз

Лежачи вночі в ліжку я постійно прокручував спогади про вечір з Емілією. Друзі звуть її Міллі, але якби я навіть був її другом, я хотів би називати її повним ім'ям. Воно гарніше звучало. І вона сама була прекрасна. Я звик бачити Емілію в більш стриманому одязі, а тут вона з'явилася на зустріч зі мною в приголомшливій сукні, яка перетворювала її на чарівну фею. Ось тільки Емілія ніколи не була феєю. Вона бунтарка, вона боєць і дуже вправно мене використовує. Я чудово розумів, що рухає Емілією у спілкуванні зі мною, але не міг собі відмовити в її товаристві. Я прокручував у голові кожну деталь нашого спільного вечора, але найбільше я думав про прощальний поцілунок. Нехай він був у щоку, нехай дружній, але на одну коротку мить мені здалося, що між нами щось спалахнуло. На жаль, чим більше я про це думав, тим більше мені здавалося, що це мені все примарилося.

Вранці я вирішив поїхати до Форт-Найту. Я всю ніч думав про те, що сказала Емілія і зрозумів, що зобов'язаний їй допомогти, якщо хочу досягти її прихильності. Потрібно поговорити з тамтешніми прогресистами про її дідуся. Зрештою, я найголовніший серед них, я маю право натиснути.

У Форт-Найті не чекали, що я приїду. Коли ж я оголосив причину свого приїзду, Пейтон розлютився.

— Майлзе, я, звичайно, розумію, що ти тут головний, але ми домовилися, що в особисті проекти один одного ми не влазимо. То якого біса?

— Ілюзія — не особистий проект, — заперечив я Пейтону.

— Загалом — так, але кожен з нас має індивідуальні проекти з особливими умовами і лізти в них некоректно.

— Пейтоне, я не лізу в твої проекти, я лише прошу звільнити одну людину. Лоуренс Грант вже старий і має право вийти на пенсію. Чи ти хочеш, щоб він помер під час перебування в ілюзії?

— Майлзе, ти чудово знаєш, що за здоров'ям тестованих ретельно стежать і в 70-80 років ніхто з них не вмирає.

— Знаю, — я не збирався так просто здаватися. Хоча я мав право просто наказати, я хотів переконати Пейтона відпустити старого Гранта добровільно. Мені не подобалося користуватися своєю владою та давити на людей. Мене за це й цінували: я давав своїм підлеглим свободу вибору чи хоча б її ілюзію. — Але й ти теж знаєш, що він єдиний старий серед тестованих. Людей старше 70 ми не тримаємо на роботі, тільки якщо вони самі хочуть, а Лоуренс Грант точно не виявляв такого бажання.

— Ти забув, що ми тримаємо його не лише заради тестів? — нагадав мені Пейтон.

Звичайно, я пам'ятав справжню причину утримання Лоуренса Гранта у полоні ілюзії. Ще до війни Грант вступив у конфлікт із прогресистами, виявивши, що програма ілюзії далека від досконалості. Відпустити тоді його було неможливо, оскільки він був цінним співробітником, його знання були нам потрібні, тому ми запропонували йому жорсткі умови, на які він змушений був погодитися проти власного бажання. Звичайно, ми не припускали використовувати Гранта до самої його смерті, але й не позначили, до якого часу будемо з ним працювати. Тому я вважав, що маю повне право закінчити його службу в рядах вчених, коли вирішу що необхідно. Про це я і повідомив Пейтону.

— Добре, Майлзе, я задовольню твоє прохання, — після довгих переконань Пейтон нарешті здався. — Тільки дай мені три дні, щоб підбити підсумки.

Мене влаштовував такий варіант. Ось тільки я зовсім не знав, чим тепер мені зайнятися. Повертатися до Форт-Стоуна без Лоуренса Гранта було безглуздо, а жодних інших справ у Форт-Найті у мене не було. Повечерявши в ресторані, я повернувся в готельний номер і поринув у книгу. Незважаючи на те, що електронні книги були зручнішими, я досі віддавав перевагу паперовим і збирав їх всюди ще з дитинства. Ось і зараз я взяв із собою стару пошарпану книжку і повністю поринув у чергову детективну історію. Їх я любив найбільше. За читанням я й заснув.

Вранці я прокинувся з непереборним бажанням з'їздити до Форт-Феніксу. У мене не було там друзів чи рідних, але я все одно відчував свою прив'язаність до цього міста: тут пройшла більша частина мого життя. Я навіть не думав, що сумуватиму за ним після переїзду, адже наші міста такі схожі.

У моїй квартирі зараз жив Джоел Мейсон, ми помінялися, але я не став до нього навідуватися. Ми не були з ним в достатньо дружніх відносинах для цього. Я просто хотів пройтися звичними мені вулицями. Саме вони стали мені рідними. Те, далеке містечко в якому я народився і зростав до загибелі батьків, давно витіснилося з моєї пам'яті акуратною архітектурою типового прогресистського міста. Воно стало руїнами, які вже не відродити, а тут вирує життя.

Брент Харріс, мій водій і водночас охоронець тільки мовчки кивнув, коли я сказав йому, що ми їдемо до Форт-Фенікса. Він був нетовариським, але надійним чоловіком і я був вдячний йому за ці якості. Я не любив розмовляти в дорозі, воліючи споглядати околиці і поринати у роздуми. Сьогодні я думав про Емілію. Мені хотілося бачити її поряд під час своєї подорожі, хотілося показати їй Форт-Фенікс, але в мене не було жодного приводу, щоб її запросити. Вона і на вечерю погодилася насилу. Я знав, чим можу покращити наші з нею стосунки, але це йшло врозріз з моїми принципами, що мене пригнічувало. Тим паче, максимум, що мені світило — дружба, а я хотів більшого.

Занурившись у роздуми, я не помітив, як ми приїхали до Форт-Фенікса. Я залишив машину, повідомивши Бренту, що він точно може бути вільний до обіду, і вирушив прогулятися знайомими стільки років дорогами. Я ніколи раніше не замислювався, чому я вважаю Форт-Фенікс рідним містом. Але сьогодні, блукаючи його вулицями, я поринув у роздуми. Напевно, Форт-Фенікс був своєрідною ілюзією для мене. Я хотів утекти від спогадів про війну в цьому затишному чистенькому світі. Мені було 27, коли почалася війна, я давно вже працював у науковому центрі Форт-Фенікса, але ще не став мером. Науковий центр став практично моїм будинком із 14 років, коли в аварії загинули мої батьки. Мене забрав сюди Джонас Річардсон, друг моїх батьків і став свого роду моїм опікуном до повноліття. Мені пощастило, що я опинився тут на початку війни, адже Форт-Фенікс став одним із тих міст, які не розбомбили. Моє рідне місто було знищене, просто стерте з лиця Землі.