Розділ 8. Дружня вечеря

Емілія

Нічна зустріч різко протверезила мене. Я уважно озирнулася на всі боки, але нікого не змогла виявити і це нереально лякало. За мною стежили. Вони знали, хто я. А я не знала, хто вони, навіть не розуміла — друзі чи вороги. Усвідомивши, що знайти нікого не вийде, я подивилася на годинник і знову злякалася: пів на другу ночі, вже півгодини як почалася комендантська година. Чорт, ну я і влипла! Потрібно якось повернутись додому і не нарватися на поліцейських.

І тут я злякалася втретє: я зовсім не розуміла, де я знаходжусь і як мені звідси повернутися додому. Я просто йшла не дивлячись, мене гнали вперед злість та відчай, я навіть не думала запам'ятовувати дорогу. Добре якби я заблукала вдень, тоді в мене був  би час самостійно відшукати дорогу або ж я могла б запитати її у перехожих. Вночі я була позбавлена такої можливості.

Я повернулася назад і пішла. А що мені лишалося робити? Не забитися ж у кут і чекати світанку? Я надто швидко звикла до теплого, м'якого ліжка і ночувати на холодній підлозі чи землі мені зовсім не посміхалося. Я начебто не сильно петляла, тож рано чи пізно вийду до знайомих місць. Треба тільки бути обережною, щоб не потрапити на очі поліцейським, а цій нехитрій науці я навчилася, мандруючи Руїнами.

Добиралася я додому довго, раз у раз пірнаючи у двори будинків і за кути, ховаючись від поліцейських. Мені вдалося дістатися до свого будинку непоміченою. Жахливо втомлена, я плюхнулася на ліжко прямо в одязі. Глянувши на годинник, я перелякалася: майже 4 ранку! У мене залишилося лише 4 години поспати, саме більше — 4 з половиною. Я стягла штани, сходила на кухню за водою і лягла спати в тій же футболці, що й гуляла. Незважаючи на те, що я була налякана нічною зустріччю і у мене в голові крутилися сотні думок, заснула я одразу.

Розбудив мене наполегливий дзвінок телефону, не будильника. Поки крізь сон я намацала телефон, він перестав дзвонити. Невдоволена раннім дзвінком, я насилу розплющила очі, щоб подивитися, хто мене вирішив потурбувати в таку рань і очманіла: телефон показував 10 ранку! Не вірячи своїм очам, я подивилася на годинник на стінці, а потім звірилася з наручним — і ті, й інші теж казали мені, що я ще годину тому мала бути на роботі. Застогнавши, я перевернулася на живіт і сховала обличчя у подушку. От вже дурепа! Як я могла так міцно спати та не почути будильник? Адже я їх цілих 5 штук поставила. Хоча, може, я і чула, просто вимикала і спала далі.

Я перевернулася назад на спину і подивилася в телефон: 7 пропущених від Майлза, 3 від Джо Бет, 2 від Ві і ще 2 від Медісон. От вже влипла! Останній був якраз від Майлза, тож я вирішила передзвонити саме йому.

— Де вас носить, Еміліє? — замість привітання прогарчав Майлз у слухавку.

— Вибачте, Майлзе, я проспала, — чесно зізналася я. — Буду за півгодини.

Я поклала слухавку, щоб не слухати його нотацій та швидше зібратися. Послухаю, коли вже буду на роботі. Я швидко прийняла душ, випила каву зі шматочком шоколадки і, одягнувшись, поспішила до наукового центру. Для сьогоднішнього дня я вибрала нову білу блузку з воланами на досить сміливому V-подібному декольте та темно-синю спідницю, яку мені видали на самому початку. У моїх спідницях-кльош було зручніше, але ця була вузькою, обтягуючою, спокусливо підкреслювала всі мої вигини. Мені потрібно було виглядати чудово, щоб Майлз не дуже сердився. Мені вдалося дістатися роботи за 32 хвилини, але запізнення на півтори години — справа неабияка. Майлз чекав мене в холі наукового центру, невдоволено схрестивши руки на грудях і хмурячись. Я спробувала посміхнутись, але це не спрацювало.

— Як це розуміти, Еміліє? — його тон не віщував нічого доброго.

— Я пізно заснула і вранці не почула будильника, хоча встановила декілька. Вибачте, — я знову посміхнулася.

— Невже так складно лягати спати раніше, знаючи, що рано-вранці на роботу? Мене вражає ваша безвідповідальність, Еміліє! Я не чекав від вас такого!

Я не знала, чи доречно сказати йому правду, але все ж таки вирішила ризикнути. Може тоді він увійде в моє становище. Я взяла його за руку і, кивнувши убік, потягла його подалі від решти працівників наукового центру. Їм я точно не могла довіряти.

— Я вийшла ввечері погуляти і заблукала, — я понизила голос, щоб нас напевне ніхто не почув. — Не встигла повернутися до комендантської години і довелося довго блукати. Ви ж не розповісте про це поліції?

— Навіть якби й розповів, вони нічого не зробили б. Карають лише тих, кого ловлять на гарячому, — відповів Майлз. Він уже не хмурився, але голос його все ще звучав суворо. — Ось як вас із запізненням.

— Я ж не проти. Карайте, — я знову не втрималася і спробувала зачарувати його посмішкою.

— Ваші посмішки не спрацюють, — хмикнув Майлз, але начебто трохи пом'якшав. — Запізнись ви на півгодини, я б так і бути вліпив тільки попередження. Але півтори години, Еміліє! А якби я не додзвонився, то було б більше. Я просто повинен вас оштрафувати.

— То оштрафуйте. Я чудово розумію свою провину. Навіщо ці нотації? Просто відніміть із моєї зарплати, скільки там потрібно і відпустіть мене займатися моєю роботою. Я регулярно запізнюватися не збираюся, це вийшло випадково. Тож пояснювати мені про відповідальність не треба, — я висловилася дещо різко, вирішивши не старатися, якщо посмішки не діють і штраф все одно буде.

Майлз тільки похитав головою і відпустив мене працювати. Сестра і Вайолет на мене накинулися з розпитуваннями, але я відповіла, що розповім усе ввечері. Після роботи ми втрьох розташувалися у невеличкому кафе поряд із науковим центром і я розповіла їм про все, що зі мною сталося вночі. Вони були не на жарт стривожені.

— Пам'ятаю, тато казав, що тут є люди, незадоволені ілюзією. Думаю, треба його розпитати. Він може щось знати, — я згадала нашу розмову з татом у перший мій візит до міста.

— То зателефонуй йому, — запропонувала сестра. — Він, напевно, ще на роботі.