Розділ 5. Майже як вдома

Емілія

З самого ранку Майлз викликав нас із Вайолет на нараду. Коли ми ввійшли до нього в кабінет, то застали як він сперечається про щось з Медісон Лоусон.

— Я вважаю неприпустимим збільшення робочих годин! — обурювалася Медісон. — Те, що вам потрібний швидкий результат — ваші особисті проблеми, Майлзе. Я вважаю, що час чекає і підганяти людей не варто. Втомлені працівники — непродуктивні працівники.

— Ви не розумієте, Медісон, — заперечив Майлз, — який обсяг роботи нам доведеться зробити.

— То найміть більше людей! Візьміть із інших міст. Зрештою, запросіть із поселень, раз ми вже всі заодно.

— Я й так задіяв чимало людей. А запрошувати поселенців неприпустимо. Ми можемо працювати тільки з надійними людьми, начебто ви не знаєте!

Майлз і Медісон так захопилися своєю суперечкою, що навіть не помітили нашої присутності.

— Невже ми отримали честь вважатися надійними? — я не змогла втриматись від уїдливого зауваження.

— Ви — виняток, — Майлз повернувся і привітав нас коротким кивком. — Ви поки що під наглядом.

Майлз з Медісон залишили свою суперечку і ми перейшли до наради. Ми обговорили план розвитку міст, визначили ключові моменти: потрібні споруди, матеріали, техніку. Виявилося, що Ієн зі своїми хлопцями вже провів огляд деяких міст та надав нам звіт. На основі його ми й вирішували, що ми маємо зробити, щоб відродити цивілізацію, так би мовити. Обговоривши загалом напрям роботи, Майлз дав нам завдання закінчити план самостійно.

— Покажіть мені результат до п'ятниці та отримаєте свою першу зарплату.

Ми з Вайолет з головою поринули в роботу. У нас крім виданого одягу та скромних запасів їжі нічого не було, треба й одягнутися, і холодильник заповнити. А ще мені хотілося сходити кудись розважитися, щоб зняти стрес. Я все ніяк не могла звикнути до свого нового життя. Мені здавалося, що воно чуже, а я самозванка, яка вкрала його в іншої. Через переїзд у Форт-Стоун у мене почалася криза самоідентифікації. Довгий час я спала в ілюзії. У мене там було звичайнісіньке життя. Потім я прокинулася і моє життя перетворилося на виживання. Я стала мандрівником, воїном, бунтівником. А тепер я сиджу, одягнена в уніформу, у науковому центрі та вигадую, як покращити життя. Я вже не знала, хто я насправді — так багато особистостей у мене уживалося. Я хотіла знайти себе, зрозуміти, який із цих «одягів» мій, а який — чужий. Я відчувала, ніби розлетілася на тисячі дрібних уламків, і тепер мені належало зібрати себе з них заново. Мені б зараз дуже допомогла присутність Ієна чи хоча б когось із рідних. Але Майлз нас усіх розділив. З Ієном ні бачитися, ні розмовляти телефоном він не дозволяв, Вайолет поселив в окремій квартирі, сестра все ще перебувала в лікарні, а тата я бачила тільки на роботі і то зрідка. Я начебто й не була одна, але я надто гостро відчувала самотність. Мені були потрібні мої близькі, я так не могла. Самотність зводила мене з розуму, мучила, впиваючись гострими кігтями в душу, розривала на шматки. Я перестала бути собою. Я втратила себе у цьому красивому, але самотньому місті.

Мені довелося з головою поринути в роботу, щоб захистити себе від страждань. Я чудово справлялася зі своїми обов'язками, все ж, певною мірою, я перебувала на своєму місці. Я займалася тим, що в мене добре виходило від природи. Цілком логічно, що я більше придатна для роботи в науковому центрі, ніж для битв і виживання, адже я дочка і онука прогресистів. Мені не подобалося належати до «касти» прогресистів, адже саме вони занурили людей в ілюзію, через них моє життя виявилося жменькою уламків, але я не могла заперечувати корисність розвитку науки і всі ті важливі досягнення, які вони здобули. Мій тато та дідусь не були поганими людьми. Побачивши, куди котяться прогресисти, вони не втратили здоровий глузд і перейшли на бік простих людей. Вони вимушено співпрацювали з прогресистами, не підтримуючи їхніх радикальних поглядів, але при цьому вони підтримували науку та розвиток. Ось що я поважала у своїх рідних. Саме за такими людьми прогрес. Зараз я розуміла дуже добре: я — дочка свого батька і готова йти його стопами. Але в мені встиг спалахнути і вогонь повстання, який так дбайливо роздмухав у мені Ієн. Його я теж не могла підвести. Я розривалася між двома своїми особистостями. Мені хотілося поєднати у собі все, але як це зробити я не знала. Тому єдине, що мені зараз залишалося — старанно працювати і менше думати про свої проблеми. Насамперед потрібно вирішувати робочі, а особисті зачекають. Не час для страждань і пошуку свого місця в житті.

Наші труди не пройшли даремно: Майлзу сподобалося те, що ми з Вайолет вигадали і ми отримали свою першу зарплатню. Нам обом відразу ж спало на думку сходити кудись розвіятися, випити. Ми переодяглися в наш старий одяг (не в робочому ж йти гуляти!) і вирушили в один із барів неподалік будинку Вайолет. Ми вирішили, що потім заночуємо в неї. Думаю, Майлз не стане робити нам за такі вільності догану, та й навряд чи він дізнається. А не було чого селити нас у квартири так далеко один від одної! У суботу ми планували сходити за покупками, а потім підготувати квартиру до приїзду Джо Бет, тож у нас була не одна причина ночувати сьогодні разом.

Ми опинилися в невеликому, але затишному барі з більярдом та приємною джазовою музикою. Я вже знала, що музикантів зараз не було і пісні всі слухали старі, довоєнні. У барі в основному сиділи люди старшого віку, так що ми в своєму немодному одязі особливо не виділялися, чому були раді.

— Що візьмемо випити? Коктейлі, вино чи щось міцніше? — запитала у мене Ві. У майці з яскравим принтом, що відкривала татуювання на її руках, вона виглядала мені більш звичною, ніж у блузці. Вайолет не пасував офісний одяг. Зі своїм бузковим волоссям і татуюваннями вона дуже виділялася на тлі манірних прогресистів. Звичайно, серед молодих працівників зустрічалися люди неформальної зовнішності, але не такої яскравої та помітної, як у Вайолет. Люди з нестандартною зовнішністю зазвичай не обирали роботу у науковому центрі. На жаль, нам вибору не давали.