Розділ 3. Сім днів в ілюзії

Емілія

У понеділок вранці я дізналася від Майлза, що нас із Вайолетом на тиждень відправляють в ілюзію. Вони доопрацювали один експериментальний варіант ілюзії для агресивних і Майлз хоче, щоб я особисто його протестувала. Мені зовсім не посміхалося повертатися в ілюзію знову, але в мене не було вибору. Я сама підписалася на таку роботу.

— Ви впевнений, Майлзе, що мені варто зараз поринати в ілюзію? — все ж таки я трохи побурчала для вигляду. — Я б могла більше користі принести тут.

— Я хотів би, щоб саме ви оцінили її, Еміліє, і повідомили мені, що вас там не влаштовує. Швидше розберемося з усім — швидше ви повернетеся до свого колишнього життя, — Майлз знав, як мною маніпулювати, на жаль. — До речі, у суботу ввечері я говорив по телефону із вашим хлопцем. Він чудово справляється з затриманням рейдерів.

— Чому ви не дали мені з ним поговорити? — я обурилася.

— Ви вже були вдома у дядька.

— Але потім? Дайте мені його номер!

— Я вам уже сотню разів казав: зараз ніяких контактів. Зосередьтеся на роботі.

— Я не у в'язниці! — я продовжувала обурюватися. — Я хочу з ним поговорити, інакше не робитиму нічого.

— Еміліє, ви поводитеся нерозумно. Зв'язки поза містом заборонені, для вас особливо. Потерпіть та попрацюйте. Привілеї треба заслужити.

Вперше я усвідомлено йшла на ілюзію. В той раз, в дитинстві, я не знала, куди нас ведуть і що робитимуть, зараз я розуміла все. Я знала, що мені тимчасово зітруть пам'ять, знала, що я не усвідомлюватиму, що я в ілюзії і що потім я знову буду тут, справжньою, але саме це лякало. Я боялася втратити контроль — над собою, своїм життям, але я мала пройти через ілюзію заради кращого майбутнього. Я заспокоювала себе думкою, що мені нічого не загрожує, просто тиждень я буду в якомусь дивному світлі. Я та Вайолет. Звичайно, ми не будемо з нею перетинатися в ілюзії, але мене втішало, що не я одна буду відправлена на експеримент. Вайолет теж нервувала перед зануренням, але виглядала спокійнішою, ніж я.

О 11 ранку ми спустилися до дослідницького бункеру під науковим центром. Нам дали подихати через якусь маску і я відразу згадала, що в дитинстві теж так було. Кожна людина дихала кілька секунд через неї. Я не знала, що за компоненти там містилися, але після маски мої думки перетворилися на в'язку кашку, а всі тривоги розчинилися, як цукор у гарячій воді — одним помішуванням ложечки. Мені одразу стало добре і якось байдуже, що зі мною буде. У такому стані нас відвели до кімнати з капсулами і поклали в них. Я відчувала, як до мого тіла прикріплюються датчики з проводами, як мої ноги та руки стискаються холодними лапами металу. Я все ще була тут, я залишалася собою, поки яскравий білий спалах не затьмарив собою весь світ.

Я прокинулася на дивані у своїй кімнаті. Зазвичай я не сплю вдень, а тут лягла ненадовго і, мабуть, задрімала. Я подивилася на годинник: 2 години дня. Потрібно пообідати та збиратися до психотерапевта. Мені не дуже подобалися всі ці копання в душі тричі на тиждень, але інакше я не змогла б працювати. До роботи допускали лише тих, хто регулярно проходив сеанси. Особливо важливим був сеанс у понеділок — цього дня ми працювали до обіду, щоб більше часу залишалося на лікування. Рідкісні люди зараз обходилося без психотерапії, навіть самі психотерапевти ходили до своїх колег по допомогу. Життя — складна штука і щоб прожити його правильно, не нашкодивши собі та іншим, потрібно отримувати своєчасну допомогу. Так було завжди. Я не знала іншого світу. Мої батьки та бабусі з дідусями теж так жили. Цікаво, колись було інакше? Можливо, у майбутньому все зміниться, а може й ні. Може, й не треба нічого міняти. Адже все робиться виключно для нашого блага.

Я сумно потяглася на зустріч до психотерапевта. Як же я від цього життя втомилася! Нам тільки й кажуть, що робити, як жити, як давати собі раду, а нічого не змінюється. Я не відчуваю ні радості, ні бажання йти вперед. Я невиразно згадую, що таке радіти взагалі. У далекому дитинстві, я пам'ятаю, що була щасливою, вміла радіти та сміятися, будувала плани на життя. А що зараз? Що сталося з тією життєрадісною дівчинкою? Куди вона зникла? Де її надії та мрії, де цілі та бажання жити? Вони померли разом із нею. Я більше не та дівчинка. Мені доводиться змушувати себе жити. Я записую в блокнот щоденні завдання тільки щоб не забути їх виконати, але я насилу змушую себе виконувати. Вийти б у вікно птахом, розправивши крила, і припинити таке безглузде життя, але щось мене в ньому тримало. Я навіть не знала що. Не рідні і не друзі, не психотерапевт і не робота. Я сама себе тримала тут, як у вигадливих тортурах, ніби смакувала власний біль.

— Ви не повинні злитися, Еміліє, — вкотре переконував мене психотерапевт — сумний чоловік у квадратних окулярах років 60. — Агресія ніколи не вирішує проблем. Ви повинні ставитися байдуже до будь-якого подразника. Їхня мета — вивести вас на емоції і ви програєте, якщо підете у них на поводу. Ваше завдання — ставитись до всього спокійно, з розумінням, ні з ким не сперечатися і тоді ваше життя буде хорошим.

— Як воно може бути хорошим, якщо мені завжди сумно і нічого не хочеться?

— Ваші емоції у ваших руках, Еміліє. Тільки ви здатні знайти причину радіти та жити.

— Але як же мені її знайти? Чому радіти? — я справді не знала, заради чого мені варто жити. Мене не радувало нічого.

— Спробуйте нові заняття. Вивчайте щось. Спілкуйтеся з людьми, але з тими, хто приносить вам позитивні емоції. Ви ж знаєте, агресивних людей треба уникати, інакше вони заразять вас своєю хворобою і ви також їм уподібнитеся. А що чекає на агресивних людей вам давно вже відомо.

— Звичайно, звичайно, — я махнула рукою, щоб психотерапевт не повторював великі істини по три години, як він любить. — В'язниця чи страта, залежно від тяжкості агресії.

Після спілкування із психотерапевтом я не відчувала обіцяного заспокоєння. Все, чого мені хотілося — впасти в постіль і не вставати кілька діб. З мене наче випили всі соки. Він витягав по краплі з мене життя. Раптом мене осяяло: а якщо психотерапевти спеціально так роблять, щоб ми стали покірними, безвільними істотами? Коли людям не хочеться нічого робити, немає прагнень та бажань, то вони й зла не творять. Апатичні, безініціативні люди безпечні. Невже все це лише для того, щоб ми не завдавали шкоди іншим? Нерозумно ж! Далеко не всі люди схильні до агресії, насильства та злості, я думаю, їх меншість. Проте все наше суспільство побудоване на однакових правилах для всіх. Неважливо, хороший ти чи поганий, ти зобов'язаний регулярно ходити до психотерапевта, щоб щоразу доводити свою безпеку для суспільства. Несправедливо. Я відчувала образу на державу за те, що вона від самого початку мені не довіряла і що б я не робила, вона продовжувала мені не довіряти. Нас усіх вважали схильними до насильства. Рано чи пізно звір вирветься назовні — так казали психотерапевти. Потрібно постійно його стримувати, підкоряти, утихомирювати, інакше він покаже свої гострі кігтики та візьме під контроль наше життя. Агресивні люди подібні до тварин — вони більше не контролюють своє життя, адже їхнім життям тепер керує їхній «звір» — агресія. Нам завжди про це говорили: психотерапевти, телебачення, плакати. Тільки недовіра не стимулювала бути хорошою, хотілося навпаки збунтуватися, хотілося жбурнути їм в обличчя їхню недовіру.