Зближення

З Рутою я познайомився майже випадково, на одному з форумів, де зазвичай обговорюють різні консолі, картриджі, всякий мотлох і дуже старі відеоігри. Вона мене коментувала з нехилим почуттям гумору, щоправда, писала з граматичними помилками, як і більшість моїх подруг. Їй було не більше двадцяти, вона виявилася фанаткою ретрофантастики та взагалі всього, що пов’язано з вісімдесятими. Мене це захопило відразу. Вона непогано розбиралася у всіх цих застарілих штучках, джойстиках і платах, а ще з’ясувалося, що в неї вдома ціла колекція зі старих консолей, на кшталт «Денді», «Сега» або «Нінтендо» третього покоління; деякі з них ще подавали ознаки життя. Весь цей вайб і естетика минулих десятиліть зводили її з розуму, а я закохався в її великі карі очі на маленькій аватарці праворуч. Худенька з довгими темно-каштановими кучерями вона виглядала, як цукерка, яку гріх не спробувати на смак. І я був би останнім ідіотом, якби прогавив її. Коротше, закохався я в неї майже відразу, ніби чортів пустун Амур поцілив в мене одною зі своїх найгостріших стріл.

Мабуть, про це безглуздо говорити, але я довго вдивлявся в її фото з фейсбуку, що ніби випромінювало пульсуючу енергію, і моє серце забилося швидше – гучно та жваво. Навіть повітря почало відчуватися якось по-іншому. Так, я закохався, як шмаркатий підліток, хоч мені вже перевалило за тридцять п’ять; вік, у якому, здавалося б, прийнято підбивати якісь перші підсумки життя, але я був не з таких. Мабуть, я народився із неправильними заводськими налаштуваннями, і гвинтики в мене стирчали не там де треба, як любили жартувати мої друзі. Кров в мені скипала, як тільки я знову думав про неї. Моя свідомість вже малювала її поруч зі мною в ліжку, і я планував як її швидше спокусити. Так, я був одружений, і вже два роки, як розлучений; не скажу, що Лізі була стервом; наші шляхи розійшлися за взаємною згодою, без скандалів та сцен. Всі ці два роки я занурювався в роботу, яка дозволяла заробити на шматок хліба і ще на оренду недешевого житла недалеко від розкішного пляжу Санта Моніки. Вже десять років я займаюся дизайном мобільних додатків і ще трохи підробляю на фрілансі як дизайнер веб-банерів. Жити неподалік Санта Моніки було моєю давньою мрією, я багато для цього робив, і ось вона здійснилася.

Отже, я продовжував переписуватися з Рутою, іноді до глибокої ночі, втрачаючи відчуття часу і всього такого. А ще ми телефонували один одному, іноді використовували снапчат або ватсап; слід зазначити, що ця дівчинка виявилася уважним співрозмовником, що мене приємно здивувало. Моя колишня цим похвалитися не могла. Які теми ми з Рутою тільки не обговорювали – від відеоігор до коронавірусу, нейромереж та зовнішньої політики. І хоча вона, як і її покійний батько, була давньою послідовницею курсу партії республіканців, а я – демократів, це не заважало нам знаходити спільні точки дотику. Це я зараз не перебільшую. В цілому, у неї була непогана ерудиція, а в питаннях консолей другого і третього покоління вона навіть розбиралася краще за мене. Її голос в слухавці був, як музика, як давня знайома мелодія, яка торкалася струн моєї душі. Я готовий був слухати її милу балаканину годинами. І ще я зрозумів, що хочу бути з нею, саме з нею, а не з якимись дамочками з тиндеру чи баду. І я вирішив не зволікаючи запросити її на побачення в невелику кав’ярню. Добре, що дівчина жила не дуже далеко, десь у Вудленд-Хіллз на околиці. Це полегшувало завдання. Ми домовилися зустрітися в кав’ярні де Флор – розкішна дерев’яна будівля під високими пальмами неподалік пляжу. Я іноді приходив туди пити каву, а іноді трохи працювати з ноутбуком.

Того вечора я чомусь увімкнув телевізор, яким рідко користувався, і треба ж, як навмисне, знову ця клята новина про К2-19с. Точніше, це навіть не новина – про цю штуку, яка мчала до Землі, говорили вже цілих два місяці, якщо не більше, але я так зрозумів, випливали нові подробиці. Я особливо сильно не вдавався в нюанси, але якийсь худий учений в огидних вузьких окулярах, що сидів у студії «Сі-бі-ес», розповідав про те, що ця темна блукаюча «планетка» зіткнеться з нами через пару пару-трійку місяців, можливо, і раніше; він сказав, що ймовірність зіткнення тепер перевищує вісімдесят чи навіть дев’яносто відсотків, хоча ще місяць тому всі сподівалися, що пронесе. Йому поставили запитання, чи можна якось змінити її траєкторію, він спокійно відповів, що ми не маємо таких потужностей і що, мовляв, ніяка ядерна зброя тут не важить, але це лише його думка, а президентові видніше. А ще він вимовив, що якщо зіткнення відбудеться, то катастрофа буде гіршою, ніж 66 мільйонів років тому, коли масивний астероїд вляпався в нашу Землю, занапастивши динозаврів і утворивши знаменитий кратер Чиксулуб. Людина в окулярах порадила не впадати в паніку і сподіватися на ті самі десять чи скільки там відсотків, бо надія вмирає останньою. Звичайно, подібні діалоги мене привели в стан шоку близько місяця тому, але з того часу я намагався про це менше думати, щоб моя кукуха не сказала мені «прощавай» раніше. Телевізор я вимкнув із сумом і всю ніч думав про Руту. Яка ж вона гарна, чорт забирай.

Побачення було призначено в п’ятницю на сім (я точно вже не пам’ятаю). Я прийшов на півгодини раніше, сам не знаю, чому. Взагалі кав’ярня де Флор було цікавим місцем, навіть загадковим. Там іноді збиралися дуже колоритні відвідувачі і, якщо не помиляюся, у вихідні в світлі зелених ламп потягували напитки любителі екзистенціалізму, у них там щось на кшталт свого гуртка. Я їх називав блукаючим орденом піфагорійців. Втім, кава в де Флор була найкращою серед місцевих кав’ярень.

Я сів за стіл поруч із вікном, щоб краще бачити тих, хто заходив, і ось вона; вона з’явилася навіть раніше на десять хвилин – струнка, у легкій картатій сукні кольору ванільного морозива, і ще в неї були тоненькі, дуже красиві руки. Її очі ховалися за чубчиком, який вона постійно поправляла. Моє серце на той момент так і просилося вирватися з грудей. Яка ж вона була гарна! Мені навіть здалося, що насправді вона виглядала на порядок краще, ніж на маленькій фотографії в фейсбуці. Одним словом, подумав я, якщо мені вдасться зблизитись з нею, це буде моїм особистим джекпотом. Зближення – це слово так і застрягло у моїй голові. Частина інших думок злітала, як птахи.