4. Супермодель

— Алісо, поки ти не поїсиш, ми нікуди не поїдемо. Тобі належить провести насичений день, так що сили вкрай необхідні.

Мамині слова звучать розсудливо та раціонально, і я знаю, що вона має рацію, але все-рівно кусок у горло не лізе. Мабуть, усьому виною нерви.

І як же не нервувати, коли знаєш, що попереду чекає перший повноцінний вихід у світ після амнезії. Очевидно, рано чи пізно це мало відбутися, але хотілося якнайдовше відтягнути цей момент. Звісно, з одного боку потрібно знову зіткнутися зі знайомими та взятися за налагоджуванням рутини, почавши знову повноцінно жити, але ж і так ясно, що без належних спогадів проблем точно не вдасться уникнути.

Доклавши зусиль, мені все-таки вдається доїсти приготовану мамою кашу з медом і свіжими ягодами. Тепер можна з чистою совістю йти перевдягатися для виходу.

Оскільки мені належить взяти участь у кількох офіційних зустрічах, то виглядати потрібно відповідно. Уважно вивчивши свій гардероб, вибираю елегантний комбінезон білого кольору, доповнивши його для контрасту чорними класичними туфлями на підборах, піджаком і зручною сумочкою, куди вміститься все необхідне. Не забуваю також зробити легкий макіяж і акуратно вкласти волосся. Фінальним образом я задоволена на всі сто відсотків. Тепер можна не переживати про свій зовнішній вигляд і сміливо братися за вирішення всіх питань.

~~~

Першим пунктом у списку справ на день значиться зустріч з директором модельного агентства щодо перспектив нашої подальшої співпраці.

Мені було сказано приїхати на одинадцяту, але через неправильно розрахований час я прибуваю на півгодини раніше, через що доводиться чекати в загальному офісі.

Спостерігаю за метушнею агентів і їхніми активними настановами юним моделям перед першою поїздкою закордон на контракт і відчуваю, як усередині все стискається від туги. Хоч у голові й не залишилося конкретних спогадів, але прив’язаність до сфери моди таки не полишила мене. Поза всякими сумнівами, це була пристрасть усього мого життя.

Цікаво, чи зможу я знову повернутися на професійне поле? Зараз при максимальній дезорієнтації та розгубленості це здається абсолютно неможливим, проте що буде через, наприклад, кілька місяців? Чи вдасться мені повернути старі навички та відновити свою позицію в сфері?

— Алісо, можеш іти. Тетяна Сергіївна вже чекає на тебе.

— Дякую, — киваю секретарці, що легко можна прийняти за одну з моделей, та довгим коридором проходжу до кабінету своєї начальниці.

У першу чергу в очі кидається велика кількість різноманітних дипломів і фото зі знаменитостями на стіні позаду робочого столу Тетяни. Очевидно, ця жінка не соромиться виставляти всі власні досягнення на публіку, і, не сумніваюсь, таке вміння подавати себе допомогло їй у кар’єрному зростанні.

Переводжу погляд на саму Тетяну та дивуюсь тому, як ефектно та молодо вона виглядає в свої п’ятдесят. Поза всякими сумнівами, ця жінка витрачає чимало коштів на косметологічні послуги та догляд за своїм довгим прямим волоссям платинового кольору.

При цьому, погляд у неї впевнений і зосереджений, що одразу дає зрозуміти, що красива зовнішність без жодних проблем може поєднуватися з твердим характером істинного керівника, без якого просто неможливо вижити в сфері бізнесу.

Після формального привітання та відповідь на ввічливі запитання щодо мого здоров’я, беру ініціативу у власні руки та переходжу до справи, заради якої ми тут зібралися:

— Хочу одразу сказати прямо, що навряд чи найближчим часом мені вдасться повернутися до роботи. Я геть не в формі для цього.

Ну от ці слова й були промовлені. Тепер залишалося тільки чекати на реакцію, яку Тетяна видала, на диво, швидко.

— Ми й не очікуємо цього від тебе, зважаючи на всі обставини. Очевидно, для відновлення потрібен час. Тим паче, що зовсім нещодавно завершився один з найкрупніших твоїх контрактів, тому, поза всякими сумнівами, ти заслужила на добрий відпочинок.

— Гм, дякую.

Я розгублена, оскільки аж ніяк не думала, що все мине так просто та спокійно. Чомусь мені здавалось, що Тетяна належатиме до тих типів людей, для яких власна матеріальна вигода завжди стоятиме на першому місці, через що з неї важко буде домовитися. Та виявилось, я помилялася.

Але перш ніж завершити цю розмову та піти, мені потрібно задати ще одне вкрай важливе запитання.

— А де я можу знайти Аню?

Як і мама, Тетяна одразу ж напружуються при цьому запитання.

— Яку саме Аню ти маєш на увазі? В агентстві далеко не одна дівчина з таким іменем.

Дістаю з сумочки телефон, який батьки купили мені вчора ввечері на заміну втраченого, і показую наше спільне фото, завбачливо перекинуте з планшету.

Тетяна робить вигляд, що уважно розглядає його, хоча, очевидно, вона одразу впізнала дівчину, зображену на ньому, і просто тягне час. Але для чого їй це? Вигадує якусь легенду?

— Ах, ти про цю Аню! Боюсь, зараз мені аж ніяк не вдасться вас сконтактувати.

— Чому?

— Справа в тому, що десь місяць тому Аня звільнилася, переїхавши з чоловіком до Італії. Жодних контактів вона не залишила, пояснивши це тим, що хоче почати життя з чистого аркушу. Її право, звісно, хоч це й не дуже приємно, відверто кажучи.