3. Великі сподівання

— Розкажіть, що Ви відчуваєте щодо власної амнезії.

Жінка переді мною говорить лагідно та дивиться з непідробним розумінням. Дивлячись в її добрі очі, так і хочеться всеціло довіритися цій людині, тому не виникає жодної проблеми з абсолютно чесною відповіддю.

— Мені страшно ніколи більше не згадати того, що було раніше. Я не розумію, ким є, і це викликає жахливу паніку. Так жити просто неможливо. Не знаю, скільки ще витримаю, перш ніж збожеволію через усе це.

Підступають сльози, але я стримую їх, не бажаючи показувати власної слабкості. Знаю, що на прийомі у психотерапевта плакати абсолютно допустимо, але нічого не можу поробити з установкою, що глибоко в’їлася в мою суть.

— Не переживайте, згідно з усіма аналізами шанси на повернення пам’яті досить високі, тому варто набратися терплячості та просто розслабитися.

Розслабитися? Як тут розслабитися, коли ті крихітні пазлики минулого, що вдалося зібрати, аж ніяк не вказують на яскраву та позитивну загальну картину.

— А може, хоч якісь уривки спогадів уже поверталися?

Уперше за час цієї бесіди замислююсь над відповіддю, а не випалюю перше, що спадає на думку. Так, певні шматки минулого й справді спалахували в голові, але чи варто ними ділитися?

Метою цього візиту до психотерапевта є виключно здобуття підтвердження, що мій ментальний стан абсолютно стабільний і готовий до виписки, так що інформація про тривожні спогади та постійне відчуття загрози над собою навряд чи посприяють її реалізації.

— Ні, геть нічого.

Психотерапевтка киває, занотовує щось у масивному червоному записку в шкіряній палітурці, а тоді, закривши його, встаючи з місця, вказуючи на кінець прийому.

— Дякую за відвертість, Алісо. Можу авторитетно стверджувати, що жодних відхилень від норми в Вашому стані не спостерігається.

— То я можу виписуватися? — питаю, також підводячись.

— Так, але не рекомендую активно повертатися до колишнього життя. Якийсь час краще просто побути вдома, у спокійній обстановці. Повірте, такі умови в Вашій ситуації будуть найдоречнішими.

Знати б ще, що саме представляє з себе моє колишнє життя. Навряд чи я зараз змогла б відпрацювати хоч один повноцінний робочий день моделі — у голові не залишилося нічого про те, як правильно позувати чи ходити подіумом. Навіть якщо колись у мене справді була успішна кар’єра, то зараз про неї точно доведеться забути.

— Дякую за пораду. До побачення.

— До побачення.

Виходжу з кабінету та бачу Діану. Вона сидить в м’якому кріслі напроти дверей у супроводі тієї самої медсестри, що забрала її під час нашої попередньої зустрічі, та, очевидно, чекає своєї черги на прийом психотерапевта.

Помітивши мене, Діана всміхається, проте все-рівно виглядає якось понуро. Блиск в її очах згас, через що мені стає якось не по собі.

— Привіт, як ти?

— Та нормально. А в тебе? Усі свої таємниці розкрила пані лікарці?

— Ще б самій згадати ті свої таємниці.

Жанр виходить гірким, але Діані заходить. Дівчина голосно сміється, навіть не стараючись стримати власної експресивності.

— Щастить, бо от у мене такої відмазки немає, так що доводиться все відверто викладати.

Відчуваю спантеличення через її слова, але уточнити їх сенс не встигаю, оскільки Діану запрошують на прийом, а мене відводять назад до палати.

~~~

Уже наступного дня приїзджають батьки, щоб забрати мене додому. Речей у мене фактично немає, тому збори не займають багато часу — усе закінчується на перевдяганні в толстовку, джинси та кеди, що для мене привезли, та прощанні з медичним персоналам, що знаходився поруч у процесі мого лікування.

Більшу частину дороги ми мовчимо. Важко підтримувати розмову, коли ти фактично нічого не пам’ятаєш, через що доводиться переважну кількість часу тупо розглядати одноманітні поля за вікном.

Та все-таки одна річ нав’язливо крутиться в голові, так що в якийсь момент просто не стримуюсь і озвучую її:

— Я тут подумала про те, що було б непогано побачитися з Анею. Можливо, зустріч з нею викличе якісь спогади.

Батьки перезираються, і я майже фізично відчуваю, як простір у машині стискається від напруження.

— Про яку Аню ти говориш? — запитує мама.

У голосі відчувається знервованість, хоч вона й намагається вдавати, що мої слова не викликали в жодних емоцій.

— Я про ту рудоволосу дівчину, яку бачила на кількох фото поруч з собою на планшеті. Припускаю, ми з нею дружили.

— Дуже сумніваюсь, враховуючи, що в розмові з нами ти про неї жодного разу не згадувала, — одразу ж відгукується батько.

— Та й, якщо говорити щиро, у тебе практично не було друзів. Надто вже сильно ти присвячувала себе роботі.

Їхні слова залишають по собі неприємний осад. З одного боку, я дійсно не відчуваю себе екстравертом, що потребує спілкування з людьми, але абсолютна відсутність друзів здається чимось неправильним і навіть диким.