— 15.

— Я бачив минулі життя. Інших Збирачів. Бачив уривки їхніми очима, — Алекстен говорив тихо, але в його голосі бриніла дивна відстороненість, наче він усе ще перебував у тому видінні. Сельвіса не перебивала. Вони обоє лежали на вкритій мохом землі, серед древніх дерев, що тягнули свої покручені гілки до неба, наче намагалися затулити його від чужих очей. У повітрі віяло чимось старим, древнім, наче цей ліс пам’ятав більше, ніж будь-хто у цьому світі.

— Я бачив тебе… очима твого батька.

Грудка стала в її горлі, і вона здавлено видихнула. Здавалося, що на її груди тисне невидимий камінь, стискаючи легені, змушуючи серце калатати швидше. Вейл вірила, що Дрейворт був Збирачем, та досі не мала впевненості у своїй правоті. А тепер ще одна татова казка перетворилася на реальність. Небезпечний ліс, який обходили маги, став не лише притулком для створінь, яких неможливо було знищити, але й місцем, де Збирач передавав чашу Віснику.

Та потіхи від правоти вона не відчувала. Гіркий присмак осів на язиці, наче прокляття, а думки змішалися у вихорі суперечливих емоцій. Радіти тому, що Алекстен її врятував, вона теж не могла. Позитивний настрій в неї зник.

— Він сказав, що моє існування суперечить правилам. І що, щоб залишитися живою, я маю віддати те, що мені не належить, — її голос зірвався на шепіт. — Тато не став пояснювати, а я не стала розпитувати.

— Твої крики, — Алекстен стиснув кулаки. — Він відчував провину за те, що робив.

— Я знаю, що тато мене любив і ніколи б не зашкодив навмисне.

Вітер шарудів у верховітті, і на мить здалося, що дерева схиляються до них, підслуховуючи їхню розмову. Світлячки все ще пульсували золотистим світлом у густому мороку лісу, проте вже не здавалися такими дружніми, наче сам простір навколо став напруженим, завмер у передчутті неминучого.

— Мені важко вірити в те, чого не бачу, — зрештою, промовив Алекстен. — Але зараз я бачив. І все одно… вірити важко.

— Це, напевно, мине.

— Тепер я маю знайти чашу, яку оманою відібрали у попереднього Збирача, — його голос лунав жорстко, майже з огидою до того, що доведеться зробити.

Сельвіса різко повернула голову, вдивляючись у його обличчя.

— Ти бачив, де вона?

Алекстен заплющив очі, стискаючи в пальцях вологий мох, ніби намагався втримати реальність у своїх руках.

— В столиці, — нарешті вимовив він. — В скарбниці короля.

Ліс здригнувся. Десь у далині завили створіння, немов і сама природа відчула, що баланс от-от буде остаточно зруйновано.

***

Бути зціленою Збирачем – честь. Завдячувати життям Алекстену – ніяковість.

Сельвіса мала б радіти. Вона досягла того, що навіть найзапекліші маги вважали неможливим: могутній капітан королівської гвардії визнав своє призначення. Це означало, що її місія виконана. Вона мала б відчувати полегшення, задоволення… але не відчувала. Незрозуміле почуття осадом осіло всередині, змушуючи її нервово стискати кулаки. Вони йшли мовчки, і це мовчання, натягнуте, мов туго скручена струна, обтяжувало більше, ніж будь-яка розмова. Тож коли на обрії замаячило селище, вона полегшено видихнула.

— Ми не встигнемо сьогодні дістатись до столиці, — заговорив Алекстен, уперше за довгий час порушуючи тишу. — Потрібно заночувати. В тому селищі є хороша корчма.

Його голос був рівним, без тіні напруги, наче те, що сталося в лісі, було буденною справою. Вейл хотіла кинути колючу відповідь, але замість цього її мозок зачепився за одне слово – «корчма». Гаряча вода, м’яке ліжко, теплий суп…

— Я без грошей, — відрізала вона.

— Я цілком забезпечений і можу оплатити не лише кімнати, — відповів він спокійно.

Сельвіса гмикнула. Від його слів віяло якоюсь двозначністю, але вона вирішила не загострювати увагу. Натомість прискорила крок, відчуваючи, як втома, що накопичилась за останні дні, починає тиснути сильніше.

Проте дістатися до селища швидко їм так і не судилося.

Темрява спустилася швидше, оповиваючи землю туманною імлою. Здавалося, що саме повітря тут було густішим, важчим. Навколо них простягалися поля, вкриті засніженими бур’янами, а далі – невисокий ліс, де гілки дерев рухалися, немов живі, шарудячи у відповідь на невидимий шепіт.

Сельвіса помітила це першою. Мерехтливі тіні між деревами, що рухалися всупереч логіці. Вона смикнула Алекстена за рукав, змушуючи його зупинитися.

— Щось не так…

І в ту ж мить вони напали.

Спершу прийшов звук – дике, моторошне шипіння, що змусило волосся на потилиці стати дибки. Потім – спалахи блідого світла, що виявили силуети. Істоти були високі, витягнуті, з худими, мов скелет, кінцівками, і жовтими очима, що палали ненажерливим вогнем. Вони рухались у неприродно рваному ритмі, ніби їхні тіла складалися зі шматків.

— Сутінкові мараки, — прошепотіла Сельвіса, стискаючи кинджал, чи не єдина здброя якою вона користуватися власне й не вміла. — Вони полюють на тих, хто слабкий… або поранений.

Попри її зцілення, на тканині залишалась кров, і навіть із плащем Дрейворта, запах крові всеодно лишався на ній.

Алекстен миттєво витягнув меч, його рухи були швидкі та впевнені. Він зробив крок уперед, ставши між нею та створіннями, але ті не поспішали нападати. Вони кружляли довкола, ніби граючись. Їх було не менше десяти.

— Вони чекають моменту, — зітхнув капітан, озираючись.

— Їм не треба поспішати. Вони виснажать нас, дочекаються, коли ми зробимо помилку…

Одне з чудовиськ метнулося вперед, клацаючи іклами в повітрі. Алекстен блискавично відбив удар, його меч розсік повітря, змушуючи істоту відступити. Але інші вже зближувались. Сельвіса відчула, як на шкірі проступає холодний піт.