— 14.

— Отже, твій батько був Збирачем. Стосунки з відьмами - не бажані, але ж не в монахи їм подаватися, — скептично озвучив Дрейворт, коли вони на світанку рушили в подорож далі.

Ні він, ні Сельвіса й словом не обмовились, що обоє прокинулись у міцних обіймах одне одного. З крижаним виразом обличчя вони розімкнули руки, ніби все сталося само собою, і свідомість їхня була вимкнена. Дрейворт підкинув у вогонь останні гілки, поки Сельвіса складала свої речі. Над ними простягався бляклий небосхил, що забарвлювався в тепле золото нового дня.

— Повноцінні стосунки та тимчасовий зв'язок - різні речі, — промовила з таким тоном Вейл, що капітан відчув себе підлітком, який жодного разу не цілувався, і йому про це розповідають. — Батько не просто захопився мамою, він до нестями закохався і відверто жадав розірвати замкнуте коло своєї долі. Не бажав виконувати призначення. Доля відвернулася від нього, і закінчилось це не надто добре. Його важко засуджувати, він хотів простого людського щастя.

Дрейворт мовчки кивнув. Повітря стало сухішим, і мандрівники залишили позаду сріблястий сніжний сад. Попереду розстелився просторий степ, і хвилі високої трави погойдувалися під легким вітром. Вони йшли поруч, та думки блукали далеко.

— Твою маму минулий король нарік зрадницею.

— У мами також усе склалося кепсько. Колишній король закохався в неї, вона не сприйняла це серйозно. Дарма. Гадала, що це тимчасовий зв'язок, а потім у її житті з'явився батько. Вона також віддалася почуттям, не думаючи про наслідки.

— Король її не відпустив, — констатував факт Дрейворт, йдучи за Вейл.

— Не відпустив. Ба більше, вона втекла з батьком, і коли король її знайшов - було зовсім невтішно.

Сельвіса зупинилася на мить, щоб поправити ремінці своєї торбини, що врізалися в плече. Алекстен помітив напруження у її позі, та вирішив не коментувати.

— Ти так спокійно про це говориш.

— Це минуле. Сльози ситуацію не змінять.

— Але саме король потурбувався, щоб тебе вилікувати. Ти провела тривалий час у госпіталі, де за тобою доглядали королівські цілителі. Але батька ти не звинувачуєш у тому, що він з тобою зробив.

— Турбота - відносна. Недоторканність. От що в мене було перед колишнім королем. Шкода, що на нинішнього це не розповсюджується. I відповідаючи наперед, батько уклав угоду з королем, зв'язав його магічною обіцянкою мені не нашкодити.

Сад закінчився, а за ним почався степ. Той самий степ, який вів до лісу Загублених Тіней. Вітер ніс у повітрі далекі запахи вологи та землі. Тут уже не було прихистку від сонця, лише нескінченні темні простори лісу, що ховали в собі нові небезпеки.

Ліс, що простягався перед ними, був не просто хащами з деревами та кущами – він дихав чимось невидимим, немов живий організм, що зберігав у своїх нутрощах тисячі історій. Колись тут вели боротьбу з тим, що людська уява не могла повністю осягнути. Вони винищували істот, що загинули неприродною смертю, вважаючи, що ті більше не повернуться. Але помилки минулого не зникають безслідно. Душі тих, кого не відпустила сама смерть, лишилися тут, розлючені, неспокійні, жадаючи помсти. Їх не запечатували, лише знищували, і кожна така душа перетворювалася на відлуння болю та гніву, що неслося крізь віковічне гілля. Ніхто не знав, скільки з них досі блукає цією землею.

— Ти сказала, що твоя мама не думала про наслідки. Як щодо тебе?

Запитання Алекстена змусило Сельвісу зупинити ходьбу, обернутися й поглянути прямо в очі тим самим поглядом, який він не міг витримати. Питання зачепило за живе Вейл. Глибоко, надто глибоко, щоб його проігнорувати.

— На які наслідки ти зараз натякаєш?! — сердито вона пирхнула, склавши руки на грудях, мов збиралася від чогось оборонятися. — Я б воліла жити своє спокійне життя і не бути втягнутою в ось все це.

— І в що ти “ось це все” втягнута? Хіба ти себе сама не втягнула?

— Знаєш, виправдовуватись тобі не стану. Тобі не зрозуміти, як це, коли тебе приводять до короля, і усвідомлення того, чому і задля чого тебе привели. Коли навіть магічно себе не захистити, бо в палаці купа охоронців, які володіють магією, і сам король, який не славиться своєю милістю. Гадаєш, якби в мене був вибір, я б обрала для себе такий варіант?

— І все ж, не маючи печаток, ти безпечно покинула палац із купою вартових і втекла від могутнього короля, — підбадьорливо додав Дрейворт.

— Ага, тільки от одному капітану вдалося мене вистежити менш ніж за добу.

— Хіба це не означає, що я майстер своєї справи? — з посмішкою він додав, намагаючись розрядити атмосферу.

Сельвіса примружилась, явно не розділяючи його гумору. Вона зробила крок назад, вдивляючись у темряву між дерев. Повітря навколо стало важким, ніби вони зайшли в місце, яке саме не бажало їхньої присутності. Її серце раптом закалатало, і ще до того, як вона встигла щось сказати, тінь промайнула між деревами.

Алекстен відчув це водночас із нею. Його рука майже інстинктивно лягла на руків'я меча.

— Ми не одні, — тихо сказала вона.

З-за стовбурів дерев виринали неясні обриси. Вони рухались безшумно, майже ковзали лісом, наче самі були його частиною. Очі Сельвіси звузилися, коли вона простягнула руку до свого кинджала. У цю мить повітря наче стиснулося, і холодний подих ночі лизнув її шкіру.