— 13.

Болотистий ґрунт чавкав під ногами, а над головами в подорожніх перегукувалися птахи, чиї голоси губилися серед застиглих клаптів сивого туману. Подорожувати такою місцевістю було не солодко. Дерева, здавалося, виринали з імли, як примарні сторожі, що стежили за кожним їхнім кроком. Повітря насичене озоном, пахло вогкістю і зеленим мохом, який стелився по землі, вкриваючи каміння м'яким оксамитом. В цій місцевості прохолода й залишки приморозку нагадували, що за порогом вже чекає зима, яка от-от готова вступити у свої права.

— Ти й справді вирішила залишитися в тій крамниці? — голос Алекстена звучав спокійно, хоча він зосереджено стежив за дорогою.

Сельвіса злегка всміхнулася, ступаючи обережно, щоб не загрузнути в багнюці. Їхні порожні розмови це було єдине, що розвеселяло в цій гнітючій подорожі. Можна навіть було припустити, що вони випадкові перехожі, які вирішили подорожувати разом.

— Я люблю свою роботу. Там спокійно. Трави, зілля, аромати – це своєрідна магія. Хоча, мабуть, тобі це не цікаво.

— Чому ж, цікаво. — Дрейворт кинув на неї швидкий погляд. — Але не скажеш, що ти схожа на ту, хто шукає спокою. Особливо після того, що сталося з тобою напередодні.

— А ти, значить, з тих, хто любить ризик? — Сельвіса примружила очі, оцінюючи його профіль.

Алекстен коротко хмикнув, але не заперечив.

— Ти ж капітан військової гільдії, — продовжила вона. — Чому саме цей шлях?

— Хотів чогось більшого, ніж просто стояти на варті чи йти слідами батька, як від мене очікували. — Він знизав плечима. — Військова гільдія дає можливість змінювати хід подій, діяти там, де звичайні охоронці безсилі.

— Тобто, ти обрав цей шлях, бо не хотів бути просто гвинтиком у системі? — Сельвіса підняла брову.

— Щось типу того. — Дрейворт обережно обійшов глибоку калюжу. — Хоча, якщо подумати, зараз я так само гвинтик у королівських руках. І батьківський шлях все ж я не оминув.

Сельвіса зітхнула, але промовчала. Деякі речі краще залишати без коментарів.

Вони вже майже вийшли з болотяної місцевості, коли перед ними розкинулося пустирище. Туман тут трохи розсіявся, відкриваючи суху, потріскану землю, позбавлену будь-якої рослинності. Лише кістляві гілки старих дерев здіймалися догори, нагадуючи руки мерців, що марно тягнулися до неба. Повітря було густе й гірке, віддавало металом і застарілою кров’ю.

— Не подобається мені це місце, — пробурмотів Алекстен, ковзнувши рукою по руків’ю меча. Його інтуїція рідко підводила.

Сельвіса міцніше стиснула ремені рюкзака, тримаючись на відстані пари кроків від нього. Їй теж було тривожно. Небо тут здавалося темнішим, ніж повинно бути в цей час дня, а вітер, що гуляв пустирем, був ніби занадто тихим.

Раптово повітря розірвало пронизливе свистіння. Алекстен встиг лише миттєво рвонути вперед, вихоплюючи меч і виставляючи руки. Від печаток на його зап'ястях пішли хвилі магічної енергії. Він рефлекторно кинувся вбік, закриваючи собою Сельвісу.

— Ми тут не самі! — його голос став різким, наче удар сталі об сталь. — Стій позаду мене.

Сельвіса не сперечалася. Вона кинула швидкий погляд на джерело звуку й ледь не похитнулася. З густої тіні між дерев виповзали постаті. Високі, худі, з вигнутими спинами та довгими руками, їхні пальці закінчувалися викривленими, мов серпи, кігтями. Очі мерехтіли темним багрянцем, а шкіра була схожа на потріскану землю навколо.

— Морокові голодники… — прошепотіла вона, відчуваючи, як холодний страх пробігся по її хребту. Вони не просто вбивали – вони висмоктували життєву силу своїх жертв.

— Тримайся ближче! — Алекстен не зводив з істот погляду, підлаштовуючи хват меча.

Голодники рухалися плавно, але стрімко. Один з них кинувся вперед із хриплим шипінням, випускаючи кігті. Алекстен ухилився, завдавши різкого удару по грудях супротивника. Лезо легко розітнуло шкіру, але замість крові звідти потекла густа чорна рідина, схожа на розріджену смолу.

Сельвіса відступила, виводячи швидкі символи пальцями. Її руки затремтіли, коли вона проказала заклинання. Вогняна куля вилетіла з її долонь, освітлюючи пустир яскравими спалахами, та перш ніж вдарити в груди однієї з тварюк, куля зменшилися в розмірі до монети. Заклинання не завдало шкоди істоті, і та лише розлючено заревіла, сильніше загарчало, ніби дрібязок полум'я розізлило її ще більше.

— Мої заклинання тут не допоможуть! — з люттю вигукнула вона.

— А мої леза – допоможуть! — Алекстен пірнув під удар ще одного голодника, розвернувшись і перерізавши йому горло. Істота завила, відступаючи, а з рани вирвалася темна імла.

Сельвіса швидко перебирала в голові всі свої знання. Ці створіння не були простими породженнями темряви. Вони служили комусь. Їх не можна було просто так зустріти в таких місцях. Хтось їх тут залишив. Але хто? І найголовніше – навіщо?

— Нам треба відійти до дерев, — вона озирнулася, шукаючи, де можна сховатися. Вони не люблять загороджених місць. Ми зможемо змусити їх розпорошитися.

— Стій за мною і не рухайся! — наказав Дрейворт.

Алекстен розвернувся, однією рукою хапаючи Сельвісу за зап'ястя і смикаючи її, щоб та стала за ним. Голодники завили. Алекстен зробив крок уперед, оголивши свої чаклунські печаті. Візерунки, що вкривали його передпліччя, почали пульсувати ледь помітним сріблястим сяйвом під тканиною. Кожна лінія ніби жила власним життям, мерехтіла й струменіла силою, що розтікалася його венами, наче розжарене срібло. Руни, вирізьблені на металевих пластинах його рукавичок, засвітилися яскравим синім світлом, а в повітрі перед ним з’явилися магічні кола, заповнені древніми символами.