— 11.

Сельвіса зуміла покинути палац цілою та живою, але спокою це їй не додало, власне як і настрою. Серце шалено калатало, немов барабани в руках війська перед битвою. Кожен крок у лісовій тиші був немов викликом долі. Її тіло здригалося від сиротів, коли холодний вітер пробирався крізь тканину плаща, а під ногами тріскала випадкова гілка. Шурхіт крил птахів примушував її спинятися й озиратися, ніби кожна тінь могла стати ворогом.

— Я сама вирила собі цю яму, — прошепотіла вона, стиснувши кулаки так, що нігті вп'ялися в долоні. Її голос був сповненим гіркоти. Вона нервово закусила нижню губу, дивлячись на темний ліс попереду. Здавалося, що навіть дерева насміхалися з неї, їхні голі гілки витягувалися в її бік, мов пальці.

Сельвіса намагалася зрозуміти, що ж було найгіршим у цій ситуації. Втеча від короля? Його вартові, що вже, напевно, кинулися в погоню? Або ті ж прокляті мисливці, які проводили жахливий обряд, ставши ненароком їм ворогам? А може, головною її помилкою було те, що вона наважилася… заговорити про Збирача?

— Мій ідеальний план! — гіркий сміх зірвався з її вуст, і вона схопилася руками за голову. — План був сміховинним. Ніяким! Чорт забирай, я навіть не знаю, чи можу повернутися до своєї лавки. Це було б так передбачувано, — вона гірко зітхнула. — Але що мені залишається? Йти в нікуди без припасів та зілля? Так далеко не втечеш.

Сльози наверталися на очі, але вона не дозволила їм стекти. Вона не мала права на слабкість. Вейл опустила голову, закриваючи обличчя руками, намагаючись хоча б на хвилину знайти ясність у цьому хаосі. Її думки були плутаними, страх і відчай роздирали душу. Але десь у глибині її розуму зароджувалася вперта рішучість.

— Я не можу просто сидіти та чекати, поки мене знайдуть, — прошепотіла вона до себе. — Я маю діяти. Якщо я не хочу бути здобиччю, то мушу стати мисливцем. Я знайду вихід. Знайду Збирача. Інакше я просто зникну… як мама. Як тато.

Вона випросталася, кинула останній погляд у темряву, що розстилалася перед нею, і рушила вперед. Її кроки стали невпевненими, з кожним разом ставали рішучішими. Вона більше не могла дозволити страху паралізувати її. Сельвіса вирішила боротися – до останнього подиху.

***

Алекстен сидів у своєму кабінеті, намагаючись бодай трохи розслабитися після напруженої зустрічі з королем. Голова була трохи закинута назад, розгорнута книга лежала на обличчі, а ноги, схрещені на краю столу, здавалися символом його короткого і вимушеного протесту проти хаосу, який супроводжував його цього дня. Здавалося, що він дрімав, але насправді його думки крутилися довкола слів Кадріела і панянки, яку тепер йому потрібно було вистежити.

Раптом у двері постукали, і, не чекаючи відповіді, до кабінету ввірвався лейтенант Ларал Наорсе. Його хода була рішучою, а погляд – зухвалим, як завжди після чудового перепочинку. У руці він тримав чорний замшевий конверт із золотими закрученими візерунками, що відразу видавав його важливість.

— Зараз це виглядає як справжній капітанський протест, — відмітив Ларал з легкою усмішкою, зупиняючись перед столом і демонстративно оглядаючи Алекстена з голови до п’ят.

Капітан повільно зняв книгу з обличчя і подивився на лейтенанта, примруживши очі.

— Я намагався вдосталь відпочити. Відновлював сили для нової справи, — Алекстен підняв одну брову, кинувши книгу на стіл, але навіть не подумав прибирати ноги.

Його тон був напівжартівливим, але втома все одно відчувалася. Йому потрібен був справді відпочинок, а ще перерва із зіллями для відновлення.

— Особистий наказ короля, — урочисто повідомив Ларал, простягаючи конверт.

Алекстен нарешті зняв ноги зі столу, сідаючи рівніше. Зловісний конверт у руках лейтенанта не обіцяв нічого доброго. Він протягнув руку, взяв його й уважно оглянув. Золоті візерунки мерехтіли у світлі кристалів, а м’який замш під пальцями додавав відчуття вагомості посланню. Проте Дрейворт і без того здогадувався, що знайде всередині. Попри всю свою могутність, Кадріель ніколи не нехтував головним правилом, яке діяло серед людей усіх верств – усні домовленості не мають жодної юридичної сили.

— Забороняю зиркати, що там всередині, доки я сам це не прочитаю, — тихо пробурмотів Алекстен, розпечатуючи конверт.

Ларал незадоволено пирхнув, мовчки спостерігаючи за капітаном, склавши руки за спиною. Та не пройшло й тридцяти секунд, як він заговорив:

— Ну що там? Цікаво ж!

***

Сельвіса пробиралася крізь ліс, що занурювався в густі сутінки, ніби сам час вирішив приховати її втечу. Вогка мряка злісно шипіла з неба, просочуючи кожну нитку її одягу, і робила ґрунт під ногами схожим на липке болото. Кожен її крок лунав хлюпанням, ніби вона навмисно йшла не дорогою, а через трясовину. Вона гнівно хмикнула й спробувала підняти плащ вище, але його низ вже давно обліпило болотом, що тягнуло його вниз, як якесь приречення.

— О, чарівна природа, чому б тобі не плюнути мені ще в обличчя?! — пробурмотіла вона крізь стиснуті зуби, витираючи мокрі краплі з чола тремтячою рукою. — Ну, звісно, чоботи! Дякую, що пропускаєте воду краще, ніж старий друшляк. І плащ, який мені продали як «водонепроникний»... Водонепроникний авжеж, це якась мокра ганчірка!

Вона спіткнулася об корінь, який зловісно стирчав посеред дороги, і ледь не впала, махаючи руками в повітрі, як химерний птах.

— О, звісно, звісно! Тепер ще й коріння лісове вирішило змовитися проти мене! — сердито шипіла вона, пильно вдивляючись під ноги, щоб не наступити на щось ще. — Наступного разу піду через болото, мабуть, там хоча б кроки м'якші...