— 10.

Каймора була легендою у своєму поселенні й далеко за його межами. Видатна чаклунка з неймовірно могутніми печатками й резервом магії, якому позаздрили б навіть чоловіки з найсильніших гільдій. Її краса, непохитна воля й гострий розум створювали образ жінки, перед якою схилялися навіть найвпливовіші.

Маленька Сельвіса дивилася на свою матір із захопленням, яке межувало з обожнюванням. Їй здавалося, що Каймора може все: приборкати стихії, подолати ворогів і навіть захистити весь світ, якщо це знадобиться. Але цей казковий образ зруйнувався в один день, коли ті самі чарівні казки, які батьки розповідали їй на ніч, виявилися жахливою реальністю.

Той день був похмурим, неясним, немов перед грозою. Коли Збирач переступив поріг їхнього дому, все дитяче уявлення про світ перевернулося. Він був високим, мовчазним, із тяжким, похмурим поглядом. І хоча обличчя залишалося її улюбленого татуся, його вираз, хода і холодний голос ніби належали іншій людині – Збирачу.

Сельвіса пригадувала, як мамина усмішка щезла, наче її стерли. Усе стало зрозумілим: тривалі від’їзди батька мали зовсім не ті причини, які їй розповідали.

— Еріан, я тобі вже сотню разів говорила! — голос Каймори гримів, як гроза. Вона стала перед чоловіком, схрестивши руки на грудях, закриваючи собою дівчинку. Її очі палали гнівом, а постава видавала непримиренну рішучість. — Вона нічого не успадкувала!

Еріан, той, хто колись жартував і обіймав доньку, зараз дивився на дружину холодно, майже байдуже. Усмішка, хоч і м'яка, не дотягувалася до очей.

— Моя люба Кайморо, неозброєним оком все й так видно, — його голос був рівним, але надто спокійним, наче приховував щось більше. Він перевів погляд на доньку. — Сель, залиш нас із мамою. Нам потрібно поговорити.

— Гаразд… — Сельвіса неохоче рушила до дверей, хоча її ноги наче приросли до підлоги. Її серце стискалося від передчуття чогось лихого.

Вийшовши надвір, вона попрямувала до старої гойдалки біля будинку. Дівчинка спробувала не слухати, але кожне слово, яке долинало з відчиненого вікна, впивалося в її свідомість, як голки.

— Вона не мала народжуватися, — рівно вимовив Еріан, як тільки двері зачинилися.

— Ти при своєму розумі? — Каймора підскочила, її голос тремтів від обурення.

— Ні, — його відповідь була спокійною, навіть занадто. — Зовсім ні. І мені теж боляче, але вибору немає. Цикл…

— Та чхати я хотіла на твій цикл! — вона майже кричала. — Я її не віддам! Тільки через мій труп!

— Моя люба Кайморо, — він ледь помітно зітхнув, наче стомився від цієї розмови. — Я не збираюся її забирати. Але ти маєш зрозуміти: те, що ми порушили, тепер наздоганяє нас. Я мушу це зробити… якщо ми хочемо, щоб вона жила.

— Зробити що? — Каймора підступила ближче, її голос тремтів, але тепер у ньому було більше страху, ніж гніву.

Сельвіса на гойдалці застигла. Її пальці стисли мотузки так сильно, що ті врізалися в шкіру. Вона боялася почути відповідь, але ще більше боялася не почути її.

Їхня розмова долітала крізь вікно – уривки слів, які змішувалися в тривожний хаос. І хоча десятирічна Сельвіса не розуміла всього, одна річ була очевидною: її дитинство закінчилося того самого дня, коли Збирач увійшов до їхнього дому. Не люблячий тато, а саме Збирач.

***

Коли двері кімнати прочинилися, Сельвіса різко підвелася, наче струмом вдарена, і втупилася поглядом у прохід. На порозі стояв король, його фігура мовби затьмарила все приміщення. Хоча серце шалено калатало, вона змусила себе не опустити очей, хоч і знала, що це порушує всі правила.

Королю не можна дивитися прямо у вічі без його дозволу. Не можна цілувати його першою. Не можна торкатися. Стільки "не можна", що Сельвіса навіть не могла згадати всіх заборон. Але вона вже порушила їх усі. І попри це стояла тут, жива. Хоча здоров'я, як і подальше існування, було тепер під питанням.

Кадріел Маленсон, лінивий і впевнений, мов хижак, що впевнено вивчає здобич, зіперся на одвірок. Його погляд був пильним, майже наскрізь пронизливим, таким, що змушував внутрішньо стискатися. Але він мовчав, і це мовчання було важчим за будь-які слова. Лише богам було відомо, що зараз відбувалося у голові цього чоловіка.

— Справи будуть завтра, — промовив він нарешті, голос його був спокійним, але прихована владність змушувала затамувати подих. Король переступив поріг її кімнати, зачинивши двері за собою. — Зараз я хочу повторити все, що було в купальні.

Вейл відчула, як її шкіра покрилася мурашками, хоча повітря в кімнаті раптом стало гарячим. Відмовлятися? Та вона навіть не хотіла. Раптом у її голові з'явився чіткий і, на диво, спокусливий план.

— Розмови залишимо на десерт, — сказала вона, і в голосі її зазвучала грайлива зухвалість. Однією рукою вона потягнулася до шнурка на своєму корсеті, який був, здавалося, єдиним бар’єром між ними. — Я також хочу почути відповіді.

Його погляд спалахнув вогнем, а губи розтягнулися в ледь помітній усмішці, наповненій іронією та чимось глибшим.

— Смієш умови ставити? — запитав він, його голос став нижчим, майже шепіт, але кожне слово відчувалося фізично.

Він повільно прямував до неї, рухаючись так, ніби вона була єдиною його метою, чимось бажаним, чимось, що він мав завоювати прямо зараз. Його погляд обпалював, і Сельвіса відчувала, як у неї підкошуються ноги.