— 8.

Алекстен разом із супроводом у вигляді втомленого лейтенанта Наорсе і розгубленого молодшого сержанта Марлова прибули до столиці Рейвенгарту ближче до обіду. Першим рухом Дрейворта, коли він заїхав до столиці було натягування на обличчя шматок тканини, що висів на шиї. Ця деталь гардероба була чимось середнім між маскою та шарфом. Вона вміло приховувала половину його обличчя, залишаючи лише очі. Хоча він і не був знаменитістю, прізвище та посада робили його постійною мішенню для цілої армії неодружених дівиць і честолюбних матерів, що прагнули прилаштувати дочок у престижні шлюби.

Особливо дратувало те, що більшість із них навіть не розуміли значення нашивок на його формі, та й про його ранг мали лише приблизне уявлення. Для них будь-який гільдієць був достатньо привабливою здобиччю, адже військова служба несла свої ризики, а після загибелі чоловіка все його майно і звання залишалися вдові. Дрейворта не надто тішила перспектива стати "вдалим уловом".

Місто жило своїм звичним ритмом, наповнене гомоном і запахами, що змішувалися у дивний, але знайомий кожному місцевому, коктейль.

Вузькі вулички в центральних районах були переповнені купцями, гінцями та натовпами городян, які поспішали у своїх справах. У лавках і на ринкових площах торгівля йшла жваво: кожен майстер чи торговець гучно пропонував свої товари, від витончених шовкових тканин до запашного хліба, свіжоспеченого прямо на очах у перехожих.

Сонце відбивалося у вікнах високих, покритих черепицею будинків, серед яких височіли вежі храму Першосвіту. На головній площі, що називалася Площа Драконової Клятви, над кам’яною бруківкою здіймався величний пам’ятник: бронзовий дракон із розпростертими крилами, що символізував колишню міць королівської династії. Дивно що нинішній король не наказав знести цю пам'ятку.

Дальші райони Рейвенгарту здавалися менш доглянутими. Вузькі провулки тут пахли рибою і сіллю, адже неподалік протікала велика річка Сільват, чиї води слугували важливою артерією міста. По той бік річки виднілася гільдія око Василіска, оточена високими мурами, які, здавалося, поглинали будь-які звуки зовнішнього світу. Саме до гільдії вони й прямували.

Але найбільше погляд привертала королівська цитадель – величезний палац із високими сріблястими шпилями, що виблискували на сонці. Цитадель ніби нависала над містом, нагадуючи кожному мешканцю, хто тут має справжню владу, а позаду опиралась на круту скелю.

— Вражає, як завжди, — пробурмотів Наорсе, витираючи чоло рукавом. — У столиці завжди таке відчуття, ніби хтось за тобою стежить.

— Бо так і є, — холодно відповів Алекстен, оглядаючи натовп із підозрою. — У Рейвенгарті, якщо ти не місцевий, тебе одразу помітять.

Марлов їхав мовчки, нервово стискаючи ремінець від своєї сумки. Місто завжди лякало його своїми масштабами й надмірним галасом.

Прибувши в гільдію, капітан вміло зістрибнув зі свого коня.

— Лейтенанте Наорсе, ви маєте два дні у своєму повному розпорядженні, — промовив капітан, передаючи повіддя свого коня одному з конюхів, який миттєво підбіг, мов за командою.

Наорсе поглянув на Алекстена з легким подивом.

— А як же подруга молодшого сержанта? Ви не підете в департамент самі?

— Ларал… — Капітан важко зітхнув, щиро дивуючись, як цей чоловік зумів дослужитися до звання лейтенанта, одночасно маючи силу, але напрочуд слабку інтуїцію. — Ти вільний. Відпочинь. Через два дні з'явись до гільдії зі свіжою головою.

— Але ж, командире… — почав заперечувати Наорсе, але замовк під поглядом Дрейворта.

— Лейтенанте, — голос капітана став холодним, наче вістря меча. — Моє доручення чітке. Іди.

Ларал не став сперечатися далі, лиш злегка кивнув, розвернувся і пішов у напрямку казарми, бурмочучи щось собі під ніс.

Алекстен перевів погляд на молодшого сержанта Марлова, який виглядав водночас спантеличеним і збудженим.

— Молодший сержанте, зараз я приведу себе до ладу. Після цього вирушимо до департаменту, там має бути справа вашої подруги, а вже потім до палацу. Піди до їдальні, і там зачекай на мене. Розташування у всіх гільдіях однакове.

— Дякую вам, капітане! — Марлов схилив голову в глибокому поклоні. Його очі світилися вдячністю.

Дрейворт лише злегка кивнув і рушив в інший бік.

— Сподіваюся, ця справа справді того варта, — пробурмотів капітан собі під ніс, мріючи скоріше опинитися у купальні. Одне тішило: гільдія завжди дбала про комфорт своїх людей. — Але щось підказує, що я дарма вліз у це болото. Так і до серйозних неприємностей недалеко. А мені ж залишилося зовсім трохи, щоб зайняти місце батька.

***

Алекстен вийшов зі своєї кімнати в гільдії, одягнений у свіжу, бездоганно чисту форму, почуваючись значно краще після довгої дороги. Він навіть встиг подумати про чашку гарячої кави, але не зробив і кількох кроків, як прямо на нього налетів Наорсе. Лейтенант виглядав так, ніби йому хтось наступив на честь: обличчя бліде, очі палають, а дихання збите.

— Я ж тебе додому відправив, — насуплено пробурчав Алекстен, зупинившись на місці. — Чого ти тут тиняєшся?

— Командире, я просто не можу піти, — поспіхом почав Наорсе, його голос звучав трохи надто голосно для коридорів гільдії. — Все це… все це підозріло.