— 7.

Сельвіса покірно виконала наказ, повільно повертаючись спиною до короля. Протестувати було безглуздо. Вона не володіла жодною печаткою, а її магія ледь середнього рангу діставала. Та й амбіцій стати бойовим магом не мала, не прагнула слави чи членства в гільдії. Її магії цілком вистачало для повсякденного життя: створювати прості бар’єри, варити зілля, розпалювати вогонь, чи наслати легенький прокльон у відповідь. Це було її життя, і вона вважала, що нічого більшого не потребує.

Кадріел клацнув пальцями, і вода навколо неї завирувала, наче відчула силу його волі. Легким, майже недбалим рухом він розсунув товщу води, оголюючи її спину. Жодного здивування чи страху – Сельвіса лише відвела погляд убік, відчуваючи, як напруга повільно чи то зростає, чи навпаки - вона розслабляється.

Вейл давно позбулася сорому щодо свого тіла. Можливо, років чотири тому вона ще відчувала деякі сумніви, але з часом прийшла до розуміння: вона вродлива, і було б справжнім гріхом позбавляти себе задоволень лише через умовності. Проте зараз усе було зовсім інакше. Одна справа – бути оголеною на самоті з коханцем чи у звичному середовищі, і зовсім інша – стояти без одягу в королівському цілющому джерелі поруч із самим королем.

Ця ситуація мала б викликати огиду, протест чи хоча б обурення, на початку власне так і було. Можливо, Сельвіса справді відчула б ці емоції, якби король не був таким... привабливим. Його вродливість, здавалось, порушувала всі закони логіки. Як не крути, зовнішність таки мала значення. Вона завжди вирішує більше, ніж люди готові визнати. Зрештою, хіба не красивим злочинцям часто дістаються м’якші покарання, ніж тим, хто менш удався до лиця?

На спині Сельвіси розквітали гидкі, нерівні, глибокі, наче хаотична карта болю – рубці. Вони проходили вздовж хребта, чіпляли ребра й ледь торкалися лопаток. Для звичайного ока це були просто шрами, потворна згадка про минуле. Але очі короля бачили більше. Сумнівів стосовно печаток в очах, більше не було.

Кадріел дивився довго, так довго, що Сельвіса почала відчувати, ніби її не просто оглядають, а роздягають саму душу. Холодні мурахи вкрили її шкіру.

— Цікаво, — нарешті промовив король, і його голос звучав тихо, але з металевими нотками. — Проклятої магії для тебе не шкодували.

Вейл мовчала, не знаючи, що сказати. Але коли вона відчула дотик, її тіло напружилося. Його пальці, легкі, майже примарні, ковзнули вздовж рубців. Від цього дотику шкіра, позбавлена чутливості, ніби ожила, Сельвіса відчула, як всередині щось стиснулося.

— Як дивно... — протягнув Кадріел, його пальці продовжували слідувати лініям шрамів. — Зазвичай такі сліди залишають навмисне, як болюче нагадування. Але твої... — він затримався на одному місці, ледь торкаючись його. — Ними хотіли прикрити печатки.

— Печатки? — здавленим голосом перепитала Сельвіса, повертаючи голову, щоб хоч одним оком побачити його обличчя, й чисто інстинктивно руками прикрила груди.

— Так, — король ледь помітно посміхнувся, і в його очах загорілося щось незрозуміле, майже небезпечне. — Твої шрами залишені проклятою магією для того, щоб пригнітити магічні печатки. Твій батько і справді зробив матері "подарунок". Але схоже, цей дарунок хтось хотів приховати.

— Неправда! — її голос затремтів, бо вона вже знала, що далі слова короля їй точно не сподобаються.

Кадріел нахилився ближче, його обличчя було занадто близько до її вуха, і він прошепотів:

— Вода не дозволяє мені брехати, — нагадав Кадріел, його голос прозвучав тихо, але з важкістю, ніби кожне слово було випробуванням для неї.

Сельвіса не відповіла одразу, але її обурення спалахнуло раніше, ніж вона встигла обміркувати свої дії. Вода м’яко хлюпнула, коли вона різко повернулася до нього обличчям. Її погляд був пронизливий, а голос наповнений рішучістю.

— Немає в мене ніяких печаток, — твердо заявила вона, піднімаючи підборіддя, ніби це могло підсилити її слова. — Вода ж не дозволяє брехати, чи не так? — у її голосі відчувався виклик, який майже дорівнював глузуванню.

Кадріел нахилив голову, спостерігаючи за нею з тим самим зацікавленням, з яким учений дивиться на невідомий артефакт. Його губи розтяглися в легкій усмішці, але в очах зблиснуло щось гостре, майже хижацьке.

— Значить, ти й сама цього не знала, — сказав він з відтінком задоволення. — У твоїй справі не значиться, що ти проходила посвяту. А отже, жриця ніколи не відкривала твоїх печаток.

Сельвіса відчула, як її щоки починають пекти від ледь прихованого сорому чи то злості.

— Щоб увійти в храм і пройти посвяту, потрібен достатній рівень магії, — заперечила вона, змушуючи себе говорити спокійно, хоч її голос все ж здригнувся. — А я таким не володію. І ви це прекрасно знаєте.

Кадріел нахилився трохи ближче, вода навколо нього заворушилася, ніби відповідаючи на його настрій. Сельвіса відчула, як її серце почало глухо гупати, заглушуючи всі інші звуки. З такої відстані Кадріел здавався ще досконалішим – кожна лінія його тіла, кожен рух віддзеркалювали силу і впевненість. Його аура майже фізично тиснула на неї, і Вейл важко було відвести погляд, хоч вона чудово усвідомлювала, що це гра з вогнем.

Всі правила пристойності та етикету вже давно втратили будь-яке значення. Кадріел не лише дозволив їй лишитися оголеною в його присутності, а й сам дивився на неї так, що Сельвіса починала відчувати дивне змішання страху й тривожного збудження.

Якби він хотів покарати її за зухвалість – за те, що дивилася йому прямо в очі чи говорила з ним без жодного сліду покірності, – то зробив би це вже давно. Але замість цього король залишався спокійним і навіть зацікавленим. Вона зловила його погляд, і на мить їй здалося, що між ними проскочила іскра, небезпечна, руйнівна.

Можливо, на його голові й красувалася корона, але його тіло – чоловіче, сильне і зовсім не божественне, – було абсолютно земним. Її думки невільно повернулися до його очей. У них вона вловила те, що змусило її тіло напружитися. Бажання. Вона ладна була закласти душу Морангусу*, що не помилилася.