— 6.

Сельвіса стримала тремтіння яке пробігло її тілом, і демонстративно почала знімати плащ та чоботи. Вона не збиралася показувати свою слабкість. Не хотіла бути слабкою в його очах, хоча її становище було й так зрозумілим кожному з них. Її кроки були чіткими, але в душі вирувала паніка.

Коли вона зупинилася біля самого краю джерела, щоб занурити ноги, Кадріел повільно підняв руку, жестом зупиняючи її.

— Ні-ні-ні, — його голос звучав м’яко, але в ньому була нотка вказівки, якій не можна було перечити. — Ніякого одягу.

— Я думаю, цілком достатньо зняти взуття, — сухо відповіла вона, намагаючись звучати впевнено.

Король розсміявся, але в його очах заблищав небезпечний вогник.

— Це магічна вода, — пояснив він із розтягнутою посмішкою, яка змушувала її стискати кулаки. — Вона не терпить того, що їй не потрібно зцілювати. А я, як бачиш, зробив усе, щоб не образити її чистоту.

"Він точно знає!"

Сельвіса похитала головою, відчуваючи, як її терпіння починає тріщати.

Коли вона почула його сміх, гострий і дзвінкий, як відлуння, що розривало тишу, їй здалося, що її принизили. Він сміявся так, ніби її слова були недолугими, її думки – незначними, а її присутність у цьому місці – помилкою.

— Серйозно?! — різко обірвала вона, гнів запалював її голос. — Мені здається, це лише привід для...

Її фраза зависла в повітрі, коли Кадріел підняв брову, ніби кидаючи їй виклик договорити. Його очі заблищали лукавим світлом, а тонкий вигин губ натякав на те, що він точно знає, що вона мала на увазі.

— Для чого? — ввічливо перепитав він, нахилившись вперед так, що вода злегка захлюпнула, вдаряючись об каміння. Його голос звучав майже лагідно, але цей відтінок був оманливим.

Сельвіса не встигла відповісти, як він раптом відвернувся, ніби її слова не мали жодного значення.

— Я не запрошую жінок до цієї води, якщо маю намір поділити з ними ліжко, — сказав він, і його байдужий тон вдарив сильніше, ніж будь-який докір. — Ти тут не для цього.

Ці слова були ляпасом по її гідності, змушуючи відчути себе маленькою і нікчемною. Її гордість здійнялася хвилею протесту, але Кадріел не залишив їй місця для опору.

— Інша властивість цього озера, — продовжив він, переводячи погляд в бік, — у тому, що воно не терпить брехні. Ти не зможеш мені збрехати, навіть якби хотіла.

Сельвіса зробила глибокий вдих, намагаючись упоратися з бурею всередині.

— Ви справді думаєте, що це змусить мене довіряти вам? — холодно запитала вона, ледь стримуючи роздратування.

— Ні, — відповів він, і його усмішка раптом змінилася. Вона стала темною, насиченою ледь прихованою загрозою. — Це змусить тебе зрозуміти, що я не граю в якісь ігри. Мені абсолютно байдуже, що ти собі нафантазувала, і що взагалі думаєш з цього приводу, — його голос звучав так, ніби кожне слово рубало мотузки її впевненості.

Сельвіса відчула, як її гордість опиняється на межі зриву, але навіть тепер вона відмовилася дозволити йому побачити її слабкість.

— Добре, — сказала вона, і її пальці почали розстібати ґудзики на сукні. Її голос був рівним, але кожне слово прозвучало як виклик. — Ви це запам’ятаєте, Ваша Величносте.

Кадріел не спостерігав за нею, його погляд став інтенсивним і важким, він продовжував дивитися в бік і не було навіть натяку, що йому було цікаве її роздягання.

— О, я пам’ятатиму кожну мить цього вечора, — промовив він, його голос був низьким і насиченим обіцянкою, від якої в неї мурахи пробігли по спині. — Можеш бути певна.

Вода у джерелі злегка завирувала, ніби реагуючи на напругу між ними, коли вона занурилася у воду, так, що та вкрила її плечі. Сельвіса зробила крок вперед, зустрічаючи його погляд із тією ж впертістю, що і він. Її серце калатало, але вона не зупинялася доки між ними не залишилося менше ніж два кроки.

— Якщо ти думаєш, що це сміливість, то я б назвав це нерозумною зухвалістю, — голос Кадріела був холодним, відточеним, як лезо кинджала. Його погляд ковзнув її обличчям зверху вниз, ніби зважуючи кожну деталь. Це був погляд не просто чоловіка, а короля, який звик, отримувати все і відразу. Він спустився до води, й ступив крок їй на зустріч, повітря між ними здавалось натягнутим, як струна.

— Мені вже набридло це незрозуміле перетягування каната, — сказав він із легким відтінком нетерпіння. Його слова бриніли, як далеке відлуння грози, що ось-ось розпочнеться. — Ти сама просила, щоб ми залишилися наодинці. Тож говори. — Його очі зустріли її погляд, і в них засвітилася холодна, невблаганна рішучість. — Чи, може, ти волієш повторити долю своєї матері? — додав він, і його голос став майже шовковистим, але кожне слово було сповнене отрути. Ця остання фраза була відкритою погрозою, від якої у Сельвіси перехопило подих.

Її пальці мимоволі стиснулися в кулаки. Ці слова зачепили її, ніби дошкульний удар, що пробився крізь захисний панцир.

Вона вдихнула на повні груди, намагаючись приборкати хвилю обурення і страху, що змішалися всередині.

— Я – не моя мати, — відповіла вона тихо, але твердо. Її голос здався їй самим сталевим, який вона тільки могла віднайти в собі. — І якщо ви хочете правду, то отримаєте її. Але тільки ту, яку я готова вам дати.