— 5.

— Якщо ви наполягаєте, Ваша Величносте, — видушила із себе Сельвіса, намагаючись зберегти останні залишки спокою, — я розповім все що знаю.

Кадріел зупинився за кілька кроків від неї зберігаючи безпечну дистанцію скоріше для неї, ніж для себе, і його губи викривила усмішка, яку можна було б назвати чарівною, якби не те, що вона приховувала. Він вправно вдягнув назад рукавичку, для цього зовсім не користуючись іншою рукою.

— Чудово, — майже ніжно промовив король, розкривши долоню. В центрі його руки лежав крихітний кристал, сяючий, мов розпечена крапля льоду. — Готовий уважно слухати.

Сельвіса обвела очима кімнату, намагаючись знайти хоч натяк на порятунок. Але марно. Ні сім’ї, ні друзів, нікому було за неї заступитися. Відступати не було куди. Тепер усе залежало від слів, які вона промовить далі.

— Цей кристал виконує функцію регуляції й стиснення магічної енергії, — почала вона, проковтнувши грудку в горлі. — Якщо його вставити в потрібне місце в потрібну річ.

— Продовжуй, — перебив її Кадріел, і голос його став оксамитовим, небезпечним. Він підняв кристал до рівня очей, нахилив голову й задумливо провів пальцем уздовж його поверхні. — І що тоді, Сельвісо? Що може цей уламок?

Вона опустила голову, але продовжила:

— Він може стабілізувати потік магії... для активування стародавнього артефакту.

Кадріел задоволено посміхнувся, повільно провівши язиком по нижній губі. Його сталеві очі ледь помітно зблиснули блакитним вогнем, що викликало у Сельвіси холодок по спині.

— А отже, — почав він, роблячи крок до неї, — цей уламок має прямий зв’язок із Чашею Вісників. Ти ж це підтвердиш, правда? І не змушуй мене витрачати час на інші методи, щоб це з’ясувати.

Він нахилився ближче, і тепер між ними залишалося не більше подиху.

— Ваша Величносте... я не... — Сельвіса спробувала щось заперечити, але її голос зрадливо затремтів.

— Шшш, — прошепотів він, майже ніжно, нахилившись до її вуха. — Тільки не кажи, що ти нічого не знаєш. Це так розчаровує...

Його слова були, немов шовкові нитки, які душили її думки, не залишаючи місця для втечі.

— Скажи, Сельвісо, — він вирівнявся, але його погляд усе ще палав, мов полум’я, — чи знала ти, чому твою матір було страчено? Чи, може, ти вирішила жити у солодкому незнанні?

Сельвіса здригнулася, немов він вдарив її словом. Вона стиснула кільце на зап'ясті, щоб приховати тремтіння.

— Її звинуватили... у зраді... — промовила вона ледве чутно.

Язик її не слухався, відмовлявся рухатися. Серце боляче стиснулось.

— Звичайно, — відгукнувся Кадріел, його голос був наповнений сарказмом. — Але чи не здається тобі, що звинувачення у зраді – це лише прикриття для чогось більш цікавого? Чогось, що вона знала і не розповіла покійному королю, і той вирішив таким чином їй помститися? Покійний король не подумав про її доньку… тобто тебе.

Він нахилився трохи ближче, і його пальці в шкіряній рукавиці ледь торкнулися її підборіддя, піднімаючи її обличчя, щоб вона дивилася йому в очі.

— Сельвісо, ти ж розумієш, що твоє життя зараз висить на тонкій нитці, і все залежить від твоїх слів? — Кадріел нахилився ближче, його голос звучав низько й оксамитово, проте в кожному слові вчувався крижаний відтінок загрози. — Ти ж добре пам’ятаєш, як саме я отримав цей трон і чому його називають троном з кісток, — він злегка скосив погляд убік, даючи їй змогу побачити цей зловісний символ його влади.

Кілька довгих секунд король дивився на неї, вивчаючи кожен порух її обличчя. Його пальці, які мить тому торкалися її підборіддя, тепер опустилися, проте Кадріел не поспішав відступати. Він лише зробив півкроку назад, проте атмосфера залишалася такою ж задушливою, наче повітря в кімнаті було наповнене невидимою, але важкою магією.

— Раджу тобі говорити, Сельвісо, — промовив він із ледь відчутним тиском у голосі, який не залишав місця для сумнівів. Його пальці неквапливо ковзнули до ґудзиків камзола, і він демонстративно розстібнув верхні, відкриваючи лише натяк на візерунки сріблястих печаток, які здавалося, ожили під його шкірою.

“Його печатки не на шкірі… а під… якою ж силою він володіє?”

— Усе залежить від тебе, — продовжив Кадріел, його очі на мить спалахнули холодним блиском. — Від того, що ти скажеш. І залежно від цього, — він легко торкнувся тканини камзола, як хижак, що грає з жертвою, — те й отримаєш.

Він знову кинув погляд у бік трону, і його посмішка стала глибшою, майже хижою, не залишаючи сумнівів, що ні милосердя, ні поблажливість вона не передбачає.

Коли людину заганяють у глухий кут, а втрачати більше нічого, вогонь всередині може спалахнути яскравіше, ніж будь-коли. Чи то від відчаю, чи то відчуття безпорадності, цей вогонь змушує спалювати все довкола, навіть якщо це останнє, що залишилося. У Сельвіси, як виявилося, було зовсім небагато. Її маленька трав’яна крамниця, яка стала спадком після смерті матері, тепер здавалася нічим у порівнянні з тим, у що вона втягнута.

Минулий рік їй було лише двадцять чотири роки. Вона святкувала цей день, вважаючи його не надто щасливим, не підозрюючи, що це був її останній спокійний та щасливий вечір. Потім же ілюзія безпеки зникла, залишивши тільки злість, яка зараз підіймалася з глибин її грудей, і холодний адреналін, що гнав кров по венах. Її життя палахкотіло перед очима, а разом із ним і будь-які сподівання на спокійне майбутнє. І справа була далеко не в прокльону чи невдачі, тут вже сама матінка-Доля наколотила хаосу.