— 4.

Наорсе, що сидів за столом із ложкою в руці, майже схопився на ноги, коли Дрейворт різко кинув на нього важкий капітанський погляд. Той самий погляд сірих очей, який говорив красномовніше за будь-які зайві слова.

— Доїж юшку, — коротко кинув він. Голос командира був сухим, мов осінній вітер, і не залишав місця для заперечень, власне як і погляд.

Наорсе застиг, на мить не вірячи власним вухам. Алекстен не так давно став капітаном, і який би в нього не був довгий перелік заслуг, умінь та здібностей, Ларал прийняв його як за командира тільки з тієї причини, що почуття справедливості у Дрейворта було аж надто багато. Ні, Наорсе не скаржився, та не кожен чаклун із високим рангом може вихвалятися добродушністю, співчуттям, та почуттям справедливості. Їхня гільдія була чи не єдиною в королівстві, де точно ніхто не отримає хабаря, і точно не буде танцювати перед чиновником, тільки тому, що той має посаду чиновника.

— Але ж, командире, це... Хіба може так гільдієць поводитися..? — спробував було заперечити лейтенант.

Дрейворт перевів погляд на свого підлеглого, і від того холодного блиску в очах у Ларала мимоволі всередині все стиснулось.

— Я сказав тобі доїсти. То не твоя справа, — повторив командир, акцентуючи кожне слово так, що в голосі бриніла криця. Формальностей більше не було. 

Наорсе понуро опустив погляд і неохоче повернувся до тарілки. Зазвичай їхнє спілкування обходилося формальним зверненням, і Алекстен чітко дав зрозуміти, що не збирається ні з ким приятелювати чітко провівши лінію між капітаном та підлеглими. Та практика говорила про інше. Зрештою капітан не був холодним каменем і серце в нього все-таки було людським.

— Слухаюсь, командире, — пробурмотів він, із видимою огидою черпаючи юшку, яка вже зовсім не хотіла лізти в горло.

Корчмар, що до цього моменту ховався за прилавком, нарешті подав голос, нервово витираючи руки об фартух.

— Я... я ні до чого, пане... Зовсім ні до чого! Мені наказали мовчати й виконувати те, що скажуть.

Аґрен підійшов до прилавка, спершись на нього руками.

— Хто наказав? Говори. І не змушуй мене повторюватися, бо в мене є свої методи змушувати людей говорити... особливі иетоди, — Мерлов схилився ближче, а його голос став майже пошепки, від чого корчмар затремтів.

Позаду них, біля столу, Наорсе, роздратовано сьорбаючи холодну юшку, бурмотів собі під ніс, коли командир різко підвівся із-за столу:

— Особливі в нього методи аякже! А я ж тільки про гарячу ванну мріяв…

Капітан чи не за три кроки опинився біля прилавка, не надто в хорошому гуморі. Він звернувся до невігласа-гільдійця, який шумів в корчмі з самого світанку.

— Алекстен Дрейворт, капітан гільдії “око Василіска”, — виважено поглянувши на гільдійця відрекомендувався він. — Назвися й ти.

— Аґрен Марлов, молодший сержант гільдії “тінь Мантикори”, — відповів не надто охоче Аґрен, згадуючи все сказане раніше.

Алекстен знову ковзнув поглядом по чоловікові перед ним. Його уважні очі вловлювали кожну дрібницю: як тримався Марлов, як говорив, як трохи смикалися пальці його лівої руки.

— Ну, молодший сержант Марлов, — продовжив капітан, роблячи крок ближче і зупинившись так, що тінь від його високої постаті повністю закрила Аґрена. — Якщо ти тут не для того, щоб розважатися, і якщо ти справді маєш зв'язок із гільдією, то чому твої дії та слова скидаються на аматорські витівки, а не на роботу військового чаклуна гільдії?

Марлов помітно ковтнув, але залишився на місці.

— Моє завдання було розвідкою, капітане, — твердо відповів він. — Я діяв за наказом.

— Ти говориш в минулому. Щодо теперішнього? — уточнив Алекстен.

— Мою подругу… — сміливість зовсім невчасно закінчилася в Марлов.

— Вчора ввечері прийшли королівські вартові й забрали одну панянку, — втрутився корчмар, який тепер почував себе вельми впевнено. — Вони діяли згідно наказу короля. Вона не чинила опору. І пане, — звернувся корчмар, — я в очі не бачив ту панянку. Став би я доповідати на невідому мені особу?!Вартові наказали не розголошувати про інцидент, та мені й діла не було, кого там вони забрали. Тепер дозвольте, мені ще воду нагріти потрібно.

Алекстен кинув на корчмаря довгий, оцінювальний погляд, але дозволив йому пройти.

— Згідно з наказом короля, кажеш? — повільно перепитав капітан, звертаючись до Аґрена. — І як це стосується тебе, молодший сержанте Марлов?

Аґрен знову помітно ковтнув, але на цей раз відступати вже не було куди.

— Це стосується... бо вона можливо трішки більше ніж подруга, — відповів він, і його голос прозвучав тихо, майже вибачливо. — Вона не має жодного стосунку до гільдії, звичайна продавчиня в Трав'яній крамниці. Просто знайшлася в неправильному місці в неправильний час.

Алекстен коротко пирхнув, він стільки разів чув цю фразу, що вона викликала більше сміху ніж співчуття.

— Подруга, значить? — у голосі капітана звучав глузливий відтінок. — І ти подумав, що достатньо з'явитися тут, зробити трохи шуму, і корчмар що? Зізнається тобі в доносі?! Як це тобі допоможе визволити її?