— 3.

Сельвіса, закутана у свій зелений плащ, йшла за охоронцем королівської гвардії, який, навіть не обертаючись, впевнено вів її широкими коридорами палацу. Під підошвами її чобіт м’яко скрипів відполірований камінь, а на стінах переливалися перламутровим світлом величезні опудала голів чуднуватих істот, яких не в кожній книзі знайдеш. А за опудалами йшло вже приємніше мистецтво - гобелени із зображенням архітектури, пейзажів королівства. Велич і багатство цього місця тиснули їй на плечі, але Вейл вперто трималася, не дозволяючи собі показати хвилювання чи то скоріше мандраж, що діставав самих кісток. Ні, може якби Сельвіса була першокласною чаклунко, й володіла бодай однією із печаток, її впевненість була б наразі значно більшою.

"Я проста продавчиня Трав'яної крамниці. Ну справді, мені, що вже не можна продавати відновлюючи зілля? Ліцензію маю, нічого незаконного не роблю! Пха! Та в підворіття й не таке продають і їм нічого, а мене відразу на килим до короля!" — Вейл намагалася знайти заспокоєння, та виходило в неї кепсько.

У величезних дверях, інкрустованих золотом і обсипаних дрібними рубінами, стояли двоє вартових у важких обладунках. Вони мовчки штовхнули масивні двері, які відчинилися з м'яким скрипом, і Сельвіса зробила крок уперед, опинившись у тронній залі.

Зала була величезною, настільки просторою, що її стіни губилися у тіні. В цій же тіні загубила Сельвіса й власний стукіт серця, яке перед цим здавалося через рот й виплигнуло. Довга червона доріжка вела прямо до трону, який височів на підвищенні з чорного мармуру. У верхній частині зали, під високим куполом, світилися чарівні ліхтарі, що створювали ілюзію нічного неба зі зірками. Велична краса, якою Вейл можливо за інших обставин й помилувалася. Уздовж стін стояло вісім статуй богів, яким всі поклонялися, а перед троном — два ряди відібраних самим королем бойових гільдійців, які, здавалося, навіть не дихали.

На троні, що більше нагадував витвір мистецтва, зроблений чи не з кісток самого дракона й обтягнутий чорною шкірою, сидів він – Кадріел Маленсон.

Його вигляд не лишав сумнівів у тому, що він знав, як користуватися своєю владою. Молодий, не більше тридцяти п'яти, він мав обличчя, яке могло б належати поету або митцю: чіткі вилиці, прямий ніс, ідеально окреслені губи. Але його очі — холодні, сіро-сталеві, як зимове небо перед бурею — видавали в ньому не тільки правителя, а й хижака.

На ньому був темний оксамитовий камзол із золотим шиттям, поверх якого висіла важка мантія, обшита хутром білого вовка. На голові блищала корона з чорного металу, інкрустована сапфірами, що нагадували шматочки ночі. Однією рукою він тримався за підлокітник трону, де виднілася вирізьблена лапа дракона, іншою — легенько погладжував кинджал із чорною руків’ям, закріплений на поясі.

Сельвіса зупинилася на кілька кроків від трону, відчуваючи, як десятки пар очей, у тому числі і його, оцінюють її. Охоронець, що привів її, зробив крок убік і, схрестивши руки на грудях, знову став статуєю.

— Отже, це ти, Сельвіса Вейл, єдина донька Каймори Вейл, — заговорив Кадріел. Його голос був низький і рівний, із тією холодною владністю, яка не потребує гучності, щоб її поважали. — Єдина, хто мала успадкувати дар своєї матері, яка, за чутками, може розв’язувати й зв’язувати долі.

Сельвіса відразу не відповіла. Її матір була вправною чаклункою, і мала не одну печатку, відповідно чуток про неї ходило не менше. Вейл несміливо підняла підборіддя, не дивлячись йому прямо у вічі. Дивитися королю – ледь було не рівносильно підписанню смертному вироку. Її серце калатало так голосно, що їй здавалося, що довкола всі чують це гупотіння.

— Я продаю зілля й трави, Ваша Величносте, — нарешті відповіла вона спокійно, якщо не рахувати легке тремтіння тіла. — Якщо це можна назвати розв’язуванням долі, то так, я це роблю.

Король злегка всміхнувся – ледь помітно, ніби побачив щось кумедне, що його трохи розважило. Лиш крадькома Сельвіса глянула на короля, і вона могла заприсягтися, її тіло покрилося тонкою кіркою льоду.

— Тоді, можливо, саме ти розв’яжеш одну загадку, що турбує моє королівство. Мене.

Він подав знак рукою, і один із гільдійців приніс йому чорний футляр, що виглядав старовинним і обтяженим магією. Король відкрив його, і зсередини заблищав кристал, такий темний, що здавався бездонним.

— Поглянь, — він дав згоду, і вона поглянула Кадріелу в його холодні, сіро-сталеві очі, і тільки потім на річ, яку він дістав із футляра. — Знайомо? — запитав король, уважно спостерігаючи за кожною зміною в її обличчі.

Сельвіса відчула, як мороз знову пробіг по її шкірі. Вона дійсно знала, що це. Але як ця річ могла потрапити до рук короля?

Кадріел був надто вродливим королем, і його правління нараховувало вісім далеко не найкращих років правління. Він однозначно залишить слід в історії не тільки як наймолодший король, що посів трон у двадцять сім, до його списку обов'язково додадуть його жорстокість. Звісно напишуть про це посмертно, при живому-то Кадріелу який переміг попереднього короля в поєдинку й стратив всю його родину, щоб ні в кого не було бажання повстати – писати точно ніхто не ризикне.

Сельвісу зовсім не турбували королівські почвари, її справа була не великою в цілому королівстві, і їй діла не було, хто сидить на троні та хто на що там претендує. Вона спокійнісінько продавала зілля та всіляку рослинність в Травяній таверні. Ну подумати, кілька не надто вдалих коханців зустріла в житті, не стратити ж її за це. І власне провини вона не відчувала, це чоловіки приховували свій стан, говорячи про вдівство. І Сельвіса більш подібного не допускала. Та скільки б вона в голові не прокручувала свої "халепи" жодна з них не вела прямо на килим до короля.