— 1.

Корчма "Солодкий Вітер" було місцем, де кожен міг знайти затишок і забути про тяготи світу за дверима. Високі дерев’яні балки підтримували стелю, а вздовж стін тягнулися полиці зі старовинними глечиками й пляшками, наповненими добірними напоями. Вогонь у великому каміні тріщав і кидав на стіни танцюючі тіні, додаючи теплоти й загадковості атмосфері. Запахи смаженого м’яса, свіжоспеченого хліба та пряного вина перепліталися, створюючи аромат, від якого хотілося затриматися тут ще довше.

Люди сиділи за круглими столами, голосно сміялися, брязкали кухлями й слухали Іанора, який стояв біля каміна з лютнею в руках. Менестрель у скромному, але ошатному вбранні виглядав так, ніби належав одразу кільком світам. Його голос наповнював простір, влучно переплітаючи слова та мелодію, а слухачі, від малого до великого, заворожено вбирали його історію.

Сельвіса Вейл сиділа біля одного з кутових столиків. Її долоні обіймали теплий кухоль із пряним вином, а очі блищали, як у дитини, яка зачаровано слухає казку. Вона обожнювала розповіді Іанора, в які вірила, попри те, що всім здавалось, що він співає свої вигадані казки. І часом, Сельвісі справді хотілося бути такою як решта, слухати після Іанора, і не вбачати в них правду.

Пасмо каштанового волосся вибилося з-під шарфа, і вона машинально заправила його за вухо, не відриваючи погляду від менестреля. Його розповідь тішила серце, і на мить Сельвіса відчувала, як світ поза стінами корчми зникає. Вона зробила жадібний ковток пряного вина, розтягуючи смакування й насолоджуючись тим, як червона рідина зігрівали не лише її тіло, а й душу.

Навпроти неї сидів Аґрен Марлов, тимчасовий коханець, чия компанія їй поки не спротивилася. Морлов був вправним відьмаком, з хорошою статурою і добре знав як вміло користуватися тою статурою. Сельвісі було гріх скаржитися.

Веселий і, безсумнівно, трохи напідпитку Аґрен намагався навіть підспівувати в такт словам Іанора. Його щоки порожевіли, а усмішка стала ще ширшою, ніж зазвичай. Він тримав у руці кухоль, з якого долинав солодкуватий аромат сидру, і час від часу, підхоплюючи настрій слухачів, сміявся так голосно, що навіть менестрель на мить кидав на нього осуджуючи погляд.

— Сель, — звернувся він, нахилившись ближче до неї, — знаєш, у нас із тобою є одне величезне досягнення. Ми тут, а не на якомусь нудному засіданні магів, і ти не в черговій халепі.

Вейл не могла заперечити. Засідання магів, на які її, звісно, допускали, завжди були схожі на ті виснажливі лекції в академії, де цілі години обговорювали речі, корисність яких у житті викликала забагато сумнів. Писати описи ідеальної магічної трансмутації кристалів чи вивчати тисячолітні формули заклинань, які вже давно не використовують, – усе це нагадувало боротьбу з туманом. Слухати треба було, щоб не виділятися. Але навіщо? Відповідей ніхто не мав.

Так само було й із халепами. Вдача така була у Сельвіси, чи, радше, прокляття, яке вона отримала в досить кумедний, але, на жаль, не менш болючий спосіб. Усі її близькі зітхали про те, що їй «просто не щастить», хоча сама Вейл вважала, що доля лише досадно пожартувала. Нічого було лізти в чуже ліжко. І хай той чоловік виглядав дуже переконливо зі своїми історіями про вдівство, його справжня дружина виявилася напрочуд живою та, що важливіше, напрочуд обізнаною в магії проклять.

Сельвіса досі пам’ятала той день, коли все сталося. Вечір, що починався з ласкавих слів і келиха вина, закінчився спалахом магічного світла й лютими криками жінки, яка накладала прокляття з такою пристрастю, що, здавалося, самі стіни відчували її гнів. Відтоді невдача буквально приросла до Сельвіси. Спершу вона сподівалася, що це минеться. Прокляття –  це ж не назавжди, правда? Але, на жаль, чари сиділи глибоко, мов колючка в шкірі.

Це прокляття було не лише магічним – воно стало частиною її життя. Як ті старі, але зручні черевики, які натирають лише трохи, але позбутися їх шкода. Чи, може, як настирливий кіт, який оселився в тебе вдома без дозволу. Воно переслідувало її всюди: розбите дзеркало вранці, втрачені гроші в корчмі, магічний вибух, який знищив її останній контракт. Сельвіса мирилася, бо вибору не було. І, звісно, вона ретельніше обирала своїх коханців – урок із того проклятого вечора засів глибоко.

Вона підійняла кухоль із теплим вином, втягуючи запах кориці, гвоздики й тонкий аромат цитруса. Тепло прянощів заспокоювало, майже стираючи спогади про ту прикру історію. Її погляд ковзнув у бік Аґрена. Веселий, недбало-харизматичний, із завжди трохи скуйовдженим волоссям і усмішкою, яку можна було продати за мішок золота. Він ніколи не ліз у її справи, не питав про прокляття й не тягнув у свої. Ось чому вона дозволяла собі бути трохи слабкішою поруч із ним.

— Справді, — мовила вона з легкою усмішкою, — це вже досягнення. Ти не у своїх чергових пригодах, а я… ну, поки що цілком жива.

Аґрен хихикнув, роблячи ковток сидру. Його сміх лунав легко й невимушено, як шелест вітру серед листя. Він був тією людиною, що дарувала відчуття, ніби все у світі не таке вже й серйозне. Іноді саме це рятувало Сельвісу від думок про те, як сильно її життя відрізнялося від омріяного.

Іанор тим часом розгортав кульмінацію своєї балади, його голос піднявся до захопливих нот, а пальці впевнено бігали по струнах лютні. Здавалося, ніби навіть вогонь у каміні завмер, слухаючи його, а запах вина та спецій став ще сильнішим, мовби сам простір прагнув увібрати цей момент.

Та в ту саму мить двері таверни розчахнулися з гучним тріском, мовби їх штурхнув сам буревій. Усі присутні здригнулися, навіть Іанор на мить спинив свою пісню, невдоволено глянувши на непроханих гостей.