— Пролог —

У тих землях люди шанують невидимих, але завжди присутніх. Кажуть, що вони ходять серед нас, ховаючись у шелесті листя, у дзюркоті річки чи в теплому світлі лампи, що не хоче згасати. Духи тут — це не просто вигадка старих легенд, а щось значно ближче. Їхні знаки можна побачити всюди: від несподіваного подиху вітру серед безвітряної ночі до слідів на вологій землі, де ніхто не ходив.

Місцеві вірять, що саме вони оберігають поля від посухи, направляють дощові хмари на висушені села і зберігають затишок у хатах. Вірять, що недопита чаша молока — це не забудькуватість, а підношення домовому. А втрачені ключі — то не випадковість, а жарт лісового духа, який оберігає кордони свого володіння.

Люди знають: у лісах живе щось древнє і недосяжне. Вони уникають прокладати стежки через густі хащі, бо там не місце людським крокам. Особливо уночі, коли місяць повний і тихі голоси долітають з-за крон. Там, кажуть, час може застигнути, а ти сам можеш стати легендою для тих, хто повернеться.

Там кожна рослина, кожен камінь чи відблиск світла — частина їхнього світу. І якщо раптом старий мисливець шепоче на вухо своєму псу перед тим, як ступити на стежку, то це не забобони. Це прохання, щоб ліс прийняв його і дозволив повернутися додому.

А ще подейкують про Збирачів — тих, кого самі духи природи обрали для найбільшої відповідальності. Їх називають по-різному: обрані відьмаки, прокляті, слуги Вісників, ті хто підтримує баланс. Вони мандрують світом, долаючи ліси, гори та пустки, збираючи енергію, яка народжується зі світла зірок, подиху вітру, і навіть з людських емоцій, і простих цілунків матері для немовляти свого. Цю енергію вони зберігають у зачарованих артефактах, щоб одного дня піднести чашу своїм Вісникам.

Вісники — то божественні сили, що керують плином часу. Зима приносить холод і спокій, очищаючи землю для нових початків. Весна дарує перші паростки життя. Літо вбирає все у барви достатку, а Осінь знову готує землю до спочинку, розкидаючи золотисті килими листя. Вісники змінюють одне одного у вічному танці природи, і цей ритм не має зупинятися.

Збирачі — їхні посланці у світі людей, ті, хто підтримує цей баланс. Але доля таких обранців нелегка. Лише Збирач може побачити справжню суть речей: світло, яке ховається в травинках, тінь, яка вчепилася до коріння дерева, або відгомін сміху, що лунає навіть через роки. Їм потрібно знати, де шукати, і мати силу це зібрати. І лише вони мають здатність передати цю силу Вісникам, щоб ті могли змінювати світ.

Кажуть, що якщо Вісник не отримає своєї енергії, ритм природи порушиться. Тоді час може застигнути в нескінченній зимі або знемозі літа. А ще кажуть, що Збирачі — це не тільки благословення, а й прокляття. Бо кожен із них платить за свій дар високу ціну, і ніхто не знає, що насправді чекає їх на кінці шляху.

Менестрель, відомий як Іанор, був тим, кого люди чекали на кожну ярмарку, у кожній таверні, в кожному королівстві. Його сріблястий голос мав чарівну силу, яка притягувала навіть найсуворіших скептиків. Лютня в його руках ніби сама творила музику, відповідаючи кожному руху його пальців.

Іанор продовжував розповідати свою баладу, його голос лився як струмок, бринькаючи в такт словам на старовинному інструменті. Легенда про Вісників та їх Збирачів оживала в кожній ноті, змушуючи слухачів затамувати подих. Зацікавлені очі присутніх ловили кожне слово, немов боялися пропустити найменшу деталь цієї дивовижної історії.

Його манера говорити, поєднана з грою, зачаровувала навіть тих, хто ніколи не вірив у духів чи магію вісників. Бо Іанор умів вдихнути життя навіть у найстаріші байки, роблячи їх реальнішими, ніж сам світ навколо.

Іанор не намагатися нав'язувати легенди, та чомусь його всі слухали, що на ярмарку під горнятко гарячого шоколаду дітлахи, що в таверні під смачне пряне вино в келиху. 

— Вам таке не цікаво, чи не так? — поцікавився Ларал, широко всміхаючись чи то від випитого елю, чи то від звуку, що доносився від сцени, де менестрель продовжував бринькати свою лютню.

— Це не більше ніж байки, для простих людей, щоб ті свято вірили, що є щось більше, ніж те, що вони знають, — досить прямолінійно висловив свою думку Алекстен, після чого запив її не надто смачним елем. — Нам вже час.

Алекстен Дрейворт категорично ставився до всього, чого не міг побачити, чи торкнутися. Легенди, байки, казки – все це для нього не мало значення, адже це створено було людьми. А як він знав, правду завжди розповідаються тільки зі зручної сторони.

— Може ще зостанемось на хвильку, так хочеться дослухати манестреля! — благально Ларал склав руки, дивлячись на свого командира. — Я чекав на його шоу не менше ніж рік!

— Тоді варто було податися не у військове, а натирати келихи до корчми! Весь час би слухав його виступи. Ми тут у справах, а не для того, щоб слухати лютню безхатька. 

— Командире! — награно-ображено Ларал підвівся з місця, вдячно вклонився господарю корчми, що натирав келихи, й подався вслід за Алекстеном.

Дрейворт стрімким кроком покидав корчму, і лиш на мить затримав погляд на знаменитому менестрелю Іанору. Щось дивне блиснуло у ядучо-жовтих очах чоловіка, який бринькав на лютні. Незрозумілий холодок пройшовся по шкірі командира, який лише шумно видихнув й покинув корчму з неприємним відчуттям, що засіло глибоко в середині.