Збій.

  - Захаре, я не розумію, що з тобою трапилося?  - красива білява дівчина навпроти ображено скривила личко. – Можливо тобі варто поїхати відпочити?

 Вона роздратовано клацнула запальничкою, затягнулася і невдоволено глянула на молодого чоловіка:

- Давай на ці вихідні злітаємо кудись. В Барселону, чи в Мілан. Розвіємося…

   Захар навіть не глянув на неї, уважно спостерігаючи, як кілька голубів на асфальті люто змагалися за шматок, кинутого кимось, недоїденого сандвіча.

 - Аліна, ти ж знаєш. Я не люблю подорожі просто так. Який сенс туди їхати? Щоби що? Це для тебе відпочинок. А мене вони дратують. Даремна трата часу.

- Люди їздять туди відпочивати, ходити по кав’ярнях, магазинах. Фотографуватися.  А тобі все не подобається. – закопилила підкачану губку дівчина. – Ну добре, на дискотеки й в клуби ти не ходиш, на природу і шашлики тебе не затягнеш. Так ти ні в кіно, ні в театр, ні на концерт зі мною не ходиш. Навіть в басейн чи грьобаний фітнес-клуб, тебе потрібно силою тягнути. Ти просто сидиш вдома.

 Вона збила цигарку в попільничку.

- Гаразд, хай би ти бухав чи зависав в іграх.  Так просто сидиш вдома, нічого не робиш. – вона зневажливо усміхнулась. – Думаєш… Ти так з глузду з’їдеш.

 Захар зітхнув.

- Аліна, ми про це вже з тобою розмовляли.  Я не буду повторювати. Мені потрібно розібратися в собі.

Дівчина ніби пропустила його слова мимо вух:

 - Ну а роботу ти для чого кинув? В тебе ж нормальна робота була. З хорошою зарплатою. Ти про наше майбутнє думаєш?

- Я достатньо заробляю на фрілансі. — буркнув Захар. — Не бачу сенс витрачати стільки часу і горбатитись там. Заради чого?

 - Заради мене! Заради нашої майбутньої сім’ї! Заради наших майбутніх дітей! Щоб дати їм все, чого в нас не було! – голос Аліни сердито затремтів. — Чи тобі на це все пох?

 - Мені не пох … -Захар глянув їй в очі. – І про це я теж  думаю.

- Занадто багато думаєш! – зле розчавила цигарку в попільничці Аліна. – Ти не можеш жити по нормальному? Як всі?

- Нормально? Це як? – відрізав Захар. – Як всі? Я не вважаю, що це нормально.

- Захар. – вона стишила голос. – Може в тебе є інша? Ти так і скажи. Ти мене не любиш?

Захар мовчав.  І після хвилинної тиші продовжив:

- Ні, кохаю… Як ніколи не кохав. Відчуваю, що ніхто не був для мене таким важливим, як ти. Я готовий заради тебе на будь-що.

 Вона нахилилася до нього:

 - Ну чому ти тоді все псуєш?

Він похмуро посміхнувся:

- Тому, що це ненормально, Аліна. Я знаю тебе кілька місяців. Тобто, я тебе взагалі не знаю. І ти вже для мене стала важливіше, чим все, чим я до цього жив. Ти розумієш, що тут щось не так? Як тобі ще пояснити?

  Вона усміхнулася:

 - Тут не потрібно нічого розуміти. Це тобі не програмування. Це потрібно відчувати. Серцем. А в тебе, схоже, замість серця - програмний код.

 Аліна піднялася:

- Знаєш що, Захар. Мені це набридло. Я не буду витрачати свої кращі роки, поки ти будеш «думати». Вибирай або я, або ці твої… - вона підшукувала правильні слова, але врешті-решт махнула рукою. Засміялася.  – Надумаєш - набереш.  Але я довго чекати не буду.

  Захар, не відриваючи погляд, дивився дівчині в слід. Доки її струнка фігурка, яку захопленими поглядами супроводжували зустрічні чоловіки, не сховалася за поворотом.

  І потім ще пів години  мовчки сидів за столом, задумливо спостерігаючи за легкими білуватими хмаринками, що прудко пролітали блакитним небом.

 - Ще щось бажаєте? – він перевів погляд - перед ним стояла офіціантка з рахунком.

 Він заперечливо похитав головою:

- Ні. Нічого. Давно нічого не бажаю.

  Термінал писнув і він сховав карту в гаманець.  Встав з-за столика, зіщулився від прохолодного вітру, який раптом зірвався ні з того ні з сього, підняв комір і рушив до зупинки.

****

      - Це він? – в голові Археала виник образ русявого молодого чоловіка. – Це через нього в нас збурення в ефірі?

  Археал  кивнув. Його тіло заграло жовтими відтінками.  І він відповів так само – телепатично. Відправив своєму напарнику кілька ментальних образів  - відбитки думок хлопця за останній місяць.

   Андронік кілька секунд обробляв інформацію, а потім промовив вже вголос:

- Так. Це доволі серйозне відхилення від норми. Він не піддається стандартному впливу.

Археал  зробив пас долонею  – і в повітрі замерехтіли  багатовимірні картинки:

- Здається, що це не просто відхилення. Дивись. На ці кольори та цей візерунок думок. Він виходить з-під контролю.

Андронік усміхнувся, переливаючись золотистим:

- Це ж неможливо. Він не монах, не йог, не використовує психотехніки, психоделіки чи наркотики…

Археал покачав головою: 

- Не можу продивитися його контур глибоко, але мені видається, що в нього дуже добре розвинена енергетична структура.  Може з минулих завантажень…

Він замислився і запульсував фіолетовим:

 - Ми вкладаємо команди та вказівки  на глибокому рівні підсвідомості, недосяжному для звичайної людської істоти.  Так, що коли вони активуються, кожна людина думає, що це її власне рішення.

 - Ти ж знаєш, якщо в людини сильний інтелект і вона схильна до рефлексії – це може не спрацювати. Вона може засумніватися. Такі речі трапляються доволі часто.

- Не сперечаюся. Буває.  Але ти ж знаєш, що це стосується логіки. Інша справа  - емоція. Їй протистояти практично неможливо.

Люди називають це любов’ю – усміхнувся Археал

- Яка приходить з серця. – кивнув  у відповідь Андронік

- І чому ніхто не задумується, чого саме ця людина, а не сусід поверхом вище? – Археал  сяйнув черговою білосніжною посмішкою

- Можливо, все-таки ти десь помилився?

Археал похитав головою:

- Я провів стандартну процедуру - заклав емоцію  в глибині.  Підібрав відповідну, згідно з робочою картою,  кандидатуру. Поставив  тригер. Звів об’єкти. Емоційний контакт відбувся. Хімічні процеси запущено. Я перевіряв його гормони, думкоформи  - він дійсно відчував сильну прив’язаність.  Ніяких деформацій чи викривлень. Все спрацювало.