Збій

Рукописи не горять

Гречка вийшла грудками.

Тетяна Сергіївна сказала, що це нормально, бо в чужій каструлі взагалі нічого людського зварити неможливо.

Єва Марківна образилася на каструлю, на гречку, на чужу критику й на сам факт сніданку в її квартирі. Потім з’їла дві ложки й сказала, що масло зіпсоване. Масло було нормальне. Просто Єва Марківна не могла дозволити ранку пройти без зауважень.

Міла сиділа на підлозі біля журнального столика, тримала миску обома руками й їла повільно. Наче перевіряла, чи їжа справді лишається в ній, а не провалюється кудись у сторінки.

Пломбір лежав поруч.

Не на подушці, яку йому підсунули.

На малюнку рудого кота.

— Ти ж його помнеш, — сказала Міла.

Кіт розплющив одне око.

— Він мій.

— Мій.

— Наш.

Міла подумала.

— Добре.

Ніна сиділа біля вікна з чашкою чаю й запискою від малої чернетки в руці.

ПЕРШИЙ ВИЙШОВ НЕ ЧЕРЕЗ СХОДИ.
ШУКАЙТЕ ТОГО, ХТО ПАМ’ЯТАЄ МЕД.

Вона перечитувала ці два рядки стільки разів, що літери вже мали б образитись і піти спати.

Не пішли.

За вікном сірів ранок.

Не красивий. Не кінематографічний. Без золотого світла й обіцянки нового життя. Звичайний київський ранок із мокрим асфальтом, смітником, голубом, який нахабно ходив біля під’їзду й виглядав стабільнішим за всю реальність.

Олена стояла біля вікна поруч.

У маминому пальті.

Без тіні.

Від неї пахло чаєм, металом і чимось таким, що Ніна не знала, як назвати. Може, темрявою, яка нарешті випустила людину, але ще не забрала свої пальці з її плечей.

— Ти підеш? — спитала Ніна.

Олена не одразу відповіла.

— Не сьогодні.

— Це добре.

— Не знаю.

— Я теж.

Вони помовчали.

Дуже обережно.

Як люди, які стоять біля уламків мосту й ще не вирішили, чи можна будувати новий, чи краще спершу навчитися не падати в річку.

— Я не була тобі матір’ю, — сказала Олена.

Ніна стиснула чашку.

— Була. Просто дуже коротко.

Олена всміхнулася.

Втомлено.

— Це звучить жахливо.

— У нас тут взагалі не конкурс здорових формулювань.

— Тетяна була тобі матір’ю.

— Так.

— І я не хочу забирати це.

Ніна нарешті подивилася на неї.

— А я не хочу ділити себе, як спадщину після поганих родичів.

Олена засміялася.

Коротко.

Потім витерла очі пальцями, ніби їй просто потрапив пил.

Ніна зробила вигляд, що повірила.

У дверях кухні з’явилася Тетяна Сергіївна.

— Я все чую.

— Ми вже звикли, — сказала Ніна.

Мама поставила на стіл ще одну миску гречки.

— Добре. Тоді звикайте, що після апокаліпсисів люди їдять.

Єва Марківна з крісла підняла ложку.

— І комусь треба помити посуд. Бажано не мені. Я сьогодні помирала.

— Не повністю, — сказала Міла.

— Оце якраз найобразливіше.

Пломбір пирхнув.

— Театралка.

Єва Марківна повернулася до нього.

— Кіт із дитячим іменем не має права на критику.

— Пилипко — бойове ім’я.

— Пилипко — ім’я кота, якого загубили біля молочної кухні.

Пломбір підняв голову.

— Що?

Єва завмерла.

У кімнаті стало тихо.

Ніна повільно поставила чашку.

— Що ви сказали?

Єва Марківна моргнула.

— Не знаю.

— Знаєте.

— Воно саме вирвалося.

Міла схопила Пломбіра за шерсть.

— Молочна кухня?

Пломбір сидів нерухомо.

А потім дуже тихо сказав:

— Я пам’ятаю запах кип’яченого молока.

Ніхто не ворухнувся.

— І чергу, — додав він. — Жінки з банками. Діти. Хтось плакав. Я був… ні. Не я. Малюнок був. Папір. Мене тримали в руці.

Міла прошепотіла:

— Хто?

Пломбір заплющив очі.

— Хлопчик. Кашляв. Не любив мед.

Ніна розгорнула записку.

Пальці похололи.

ШУКАЙТЕ ТОГО, ХТО ПАМ’ЯТАЄ МЕД.

Олена тихо сказала:

— Перший вийшов не через сходи.

Тетяна Сергіївна сіла на найближчий стілець.

— Молочна кухня була поруч із корпусом.

— Вона ще існує? — спитала Ніна.

— Не знаю.

— Де?

Мама не відповіла.

Цього разу не тому, що не хотіла.

Вона шукала в пам’яті.

Ніна бачила.

— Там зараз могла бути аптека, — сказала Тетяна Сергіївна нарешті. — Або магазин. Може, знесли. Боже, я не була там…

— Знайдемо, — сказала Ніна.

І одразу зупинилася.

Не обіцяй.

Вона вдихнула.

— Спробуємо знайти.

Щілина в дитячій книжці тихо клацнула.

Не закрилася.

Схвалила.

Або попередила.

Із під’їзду долинув голос Олени Петрівни:

— Ніно! Тут на стіні знову щось пишеться!

Усі одночасно підвели голови.

— Не може бути, — сказала Єва Марківна. — Я ще не доїла.

Ніна вже йшла до дверей.

Міла підхопила Пломбіра. Олена взяла ніж зі столу — тепер він знову був просто кухонним, але в руці Олени це мало сумнівне значення. Тетяна Сергіївна схопила блокнот. Єва Марківна посунула за всіма, бурмочучи, що в її віці навіть кінець світу мав би узгоджувати графік.

У під’їзді пахло ранком, пилом і гречкою.

На стіні біля поштових скриньок, там, де ще вночі темніла тріщина, проступали літери.

Не чорні.

Не червоні.

Звичайні.

Наче хтось писав простим олівцем.

Повільно.

Дитячим почерком.

РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ.

Олена Петрівна перехрестилася.

— Це що, знову ваше?

Ніна не відповіла.