Після моргу

З підвалу вони виходили довго.

Не тому, що сходів було багато. Їх раптом стало рівно стільки, скільки мало бути в нормальному будинку: один проліт, другий, поворот, облуплена стіна, труба з іржавим хомутом, старий напис маркером біля лічильників.

Просто ніхто не міг іти швидко.

Олена кульгала. Тетяна Сергіївна тримала Ніну за лікоть, але так, ніби не знала, чи має право. Єва Марківна піднімалася останньою і час від часу зникала на пів секунди — тільки окуляри спалахували в повітрі й одразу знову чіпляли до неї обличчя, халат, руки, сердитий профіль.

Міла несла Пломбіра.

Кіт не сперечався.

Це лякало більше за морг.

— Ти хоч щось скажи, — прошепотіла Міла.

Пломбір розплющив одне око.

— Неси рівніше.

Дівчинка завмерла.

Потім так різко притиснула його до себе, що кіт захрипів.

— Дихати. Це ще корисно.

Міла засміялася.

Маленько. Нервово. Зі сльозами.

Ніна йшла попереду й не оберталася, бо якби побачила це, теж почала б плакати, а сил на плач уже не лишилося. Вона берегла залишки себе на випадок, якщо нагорі їх зустріне ще одна гидота.

Але нагорі був під’їзд.

Звичайний.

Занадто звичайний після моргу.

Лампочка горіла жовтим, трохи миготіла. Біля батареї стояло відро тітки Галі з ярликами, прикрите газетою. На сходах сиділа Катруся Бойко, загорнута в тигровий плед. Сашко спав, обійнявши машинку без колеса. Ліза притулилася до стіни, ложка в руці, очі відкриті.

Олена Петрівна стояла на майданчику з таким виразом, ніби саме вона особисто утримувала будинок від обвалу.

— Ну? — спитала вона. — Живі?

Ніна піднялася на останню сходинку.

— Умовно.

— Прекрасно. У нас тут теж умовно. Двоє дітей захотіли їсти, один чоловік знепритомнів, тітка Галя намагалася спалити ярлики в відрі, але я сказала, що в під’їзді і так вентиляція як у труні.

— Я не намагалася, — обурилася тітка Галя знизу. — Я прикидала.

— Прикидала вона. З сірниками.

Ніна притулилася плечем до стіни.

На секунду їй стало смішно.

Не весело.

Просто світ після всього все одно вперто тримався на людях, які сваряться через сірники в під’їзді.

Катруся встала.

Плед сповз із плечей.

— Морг закрився?

Ніна присіла перед нею.

— Двері закрилися.

— Назавжди?

— Ні.

Дівчинка подивилася їй просто в очі.

Без образи. Без дитячої довіри.

Просто чекала правди.

— Чому?

Ніна ковтнула.

— Бо там лишилося те, що не можна просто викинути. Голоси. Сни. Біль. Хтось захоче забрати своє. Хтось не захоче. Не нам вирішувати.

Катруся подумала.

— А мій цукор?

— Твій.

Дівчинка вперше всміхнулася по-справжньому.

Коротко.

— Тоді добре.

Ліза тихо стукнула ложкою по перилах.

Так.

Так.

Так.

Ніхто їй не відповів знизу.

Ніна видихнула.

Ліза теж.

— Вони не стукають, — сказала вона.

— Поки ні, — відповіла Ніна.

— А якщо будуть?

— Покличеш нас.

Ліза глянула на неї з недовірою.

— Ви прийдете?

Ніна дуже хотіла сказати “так”.

Красиво. Твердо. Як героїня, якій щойно дали фінальну сцену.

Але перед очима одразу постала мала чернетка у щілині книжки й сказала: не обіцяй.

Ніна сіла поруч із Лізою на сходинку.

— Я не знаю, чи встигну завжди.

Дівчинка опустила очі.

— Ага.

— Але тепер ти не стукаєш у порожнечу.

Ліза стиснула ложку.

— А куди?

Ніна торкнулася перил.

— Сюди. У стіну. У батарею. У книжку. У двері. У мене в голову, якщо вже зовсім погано. Але не в порожнечу.

Ліза довго мовчала.

Потім тричі стукнула ложкою по перилах.

Ніна тричі стукнула пальцями у відповідь.

Дівчинка кивнула.

Це було не щасливе завершення.

Але це був зв’язок.

Іноді цього досить, щоб дожити до ранку.

У квартирі Єви Марківни стало тісно.

Не через меблі.

Через живих.

Діти сиділи в коридорі, на підлозі, на старому пуфику, на підвіконні. Частина дорослих лишилася в під’їзді. Хтось приніс ковдри. Хтось — печиво. Хтось — кип’ячену воду в банці з-під огірків, бо нормальних пляшок не знайшлося.

Тетяна Сергіївна вмила Ніні обличчя на кухні.

Без коментарів.

Мокрий рушник був холодний. Ніна сиділа на табуретці й дивилася в підлогу, поки мама стирала чорнило з її губ, кров із підборіддя, пил зі щоки.

— Болить? — спитала мама.

— Все.

— Добре.

Ніна підняла очі.

— Добре?

— Значить, живе.

Мама хотіла ще щось сказати.

Не сказала.

Рушник завис у повітрі між ними.

Ніна дивилася на її руки.

На ті самі руки, які колись обмотали їй шарф навколо маленьких пальців і сказали тримати двері.

На ті самі руки, які потім варили їй суп, заплітали коси, гріли градусник у долоні, підсовували гроші в кишеню “просто так”, сварили за шапку.

І тепер Ніна не знала, куди покласти любов, щоб вона не торкалася болю.

Мама теж не знала.

Тетяна Сергіївна сіла навпроти.

— Я не прошу пробачення зараз.

— Добре.

— І не буду пояснювати, що “так склалося”.

— Ще краще.

— І не скажу, що я не винна.

Ніна підняла на неї очі.

Мама виглядала старшою, ніж учора. Значно старшою. Наче морг забрав у неї не пам’ять, а останнє право вдавати, що вона просто сильна жінка з важким минулим.

— Я винна, — сказала Тетяна Сергіївна. — Не як вони. Не так. Але винна.

Ніна мовчала.

— Я злякалася. Я вибрала тебе. Одну. І потім двадцять сім років казала собі, що це було материнство.

— А це було?

Мама видихнула.

— І материнство теж.

Оце було найгірше.

Бо правда рідко буває зручна й одна.