Перший рахунок

Перший удар прийшов знизу.

Глухий.

Важкий.

Наче хтось у підвалі бив не по трубі, а по кришці труни.

Тетяна Сергіївна тримала ліхтарик і не відводила очей від сходів.

— Я піду першою.

Ніна стояла перед нею.

— Ні.

— Відійди.

— Ні.

— Ніно.

— Не допоможе. Я вже виросла. Можна не слухатися.

Мама дивилася на неї, і в цьому погляді вперше не було звичного “я сказала”. Там було щось гірше: прохання не бачити її винною.

Ніна бачила.

І не знала, що з цим робити.

Другий удар.

Ліза стиснула ложку обома руками. Сашко притис машинку до грудей. Катруся Бойко тихо запитала:

— Нас знову поведуть?

Олена Петрівна одразу обернулася до неї:

— Куди це тебе поведуть? Сядь на місце. Без дозволу старших ніхто нікуди не ходить.

Слова були звичайні. Майже смішні. І саме тому Катруся сіла.

У людей іноді немає нічого, крім голосу. Але іноді голос — це вже перила.

Третій удар.

Темрява на сходах піднялася ще на одну сходинку. Не розливалася. Не кидалась. Просто йшла вгору, як вода після прориву труби.

Ніна подивилася на мамину руку.

Та тремтіла.

Ліхтарик у ній теж.

— Ти закривала двері, — сказала Ніна.

Не питання.

Мама кивнула.

— Так.

— Скільки разів?

Тетяна Сергіївна заплющила очі.

— Один.

Олена, яка стояла трохи збоку з ножем, різко повернула голову.

— Ви впевнені?

— Один раз.

— Чому тоді вони кличуть вас?

Мама відкрила очі.

— Бо цього вистачило.

Четвертий удар.

З підвалу потягнуло холодним молоком і іржею.

Єва Марківна, напівнамальована, але все ще вперта, підійшла до Ніни.

— Вона не повинна йти сама.

— Я знаю.

— І ти не повинна йти замість неї.

— І це знаю.

— Добре. Бо я вже готувалася сказати щось дуже мудре, але мені самій стало неприємно.

Ніна не всміхнулася.

Єва подивилася вниз, на темряву.

— Підвал — не продовження книжки. Там старіший шар.

— Ти знала?

— Я знала, що в корпусі був підвал. Не знала, що він пережив переїзд у житловий будинок.

— Як підвал міг переїхати?

Єва подивилася на неї так, ніби відповідь була очевидна й жахлива.

— Не підвал. Двері.

П’ятий удар.

Міла раптом стала поруч із Ніною.

Пломбір сидів у неї на руках, важкий, сонний на вигляд, але очі відкриті. Кіт дивився вниз. На кожен удар його вуха притискалися до голови.

— Я піду, — сказала Міла.

— Ні, — відповіли одразу троє: Ніна, Олена і Єва.

Міла навіть не здригнулася.

— Там діти.

— Там те, що їх брало, — сказала Олена.

— Воно мене вже брало.

Ніна повернулася до неї.

— Саме тому ні.

Міла подивилася на неї довго.

— Якщо я весь час буду “саме тому ні”, то навіщо я вийшла?

Це було не дитяче питання.

І відповідати на нього швидко було не можна.

Шостий удар.

Темрява дійшла до повороту сходів.

У світлі ліхтарика з’явилися перші сходинки вниз. Брудні, бетонні, з оббитими краями. На стіні — висохлі білі долоні. Дитячі. Доросла. Та сама, мамина.

Ніна стиснула блокнот.

— Ми йдемо не всі.

— Нарешті, — сказала Олена.

— Діти лишаються тут. Олена Петрівна, тітка Галя, чоловік у майці — тримають під’їзд. Якщо щось лізе вгору — називати себе. Не його. Себе.

Олена Петрівна підняла підборіддя.

— Я завжди себе називаю, коли лізе щось неприємне.

— І ще, — Ніна глянула на Катрусю. — Якщо з книжки буде папір — не чіпати голими руками. Кликати Мілу.

— А Міла? — спитала Катруся.

Ніна мовчала секунду.

Міла випросталася.

— Я йду.

— Міла…

— Не сама. З вами.

Пломбір хрипко нявкнув.

Потім з величезним зусиллям видав:

— Я.

Міла притиснула його міцніше.

— І ти.

— Ні, — сказала Ніна.

Пломбір повернув до неї морду.

Раніше він би сказав щось колюче. Щось таке, що збило б напругу й розлютило її. Тепер просто дивився.

І це було нестерпно.

— Добре, — видихнула вона. — Тільки не помирай героїчно.

Кіт моргнув.

Міла переклала:

— Він каже, що ображений.

— Хай буде.

Сьомий удар.

Тетяна Сергіївна зробила крок до сходів.

Ніна встала поруч.

Мама подивилася на неї.

— Я не хочу, щоб ти це бачила.

— Пізно.

— Ніно.

— Мам, ти мене виховала людиною, яка лізе туди, куди не треба. Це вже не виправити.

Тетяна Сергіївна коротко видихнула.

— На жаль, так.

Олена підняла ніж.

— Я йду з вами.

— Ти ледве стоїш, — сказала Ніна.

— Саме тому хочу встигнути до того, як впаду.

Єва Марківна поправила окуляри.

— А я?

Усі глянули на неї.

— Що “я”? — спитала Ніна.

— Я теж іду.

— Ви напівнамальована.

— Зате місцевість частково моя провина. Непристойно не провести екскурсію.

Міла тихо сказала:

— Якщо ви почнете зникати — я не витягну.

Єва подивилася на неї.

— Тоді не витягуй.

— Я не обіцяю.

— Добре. Я теж.

Восьмий удар.

Книжка в квартирі тихо зашелестіла.

Зі щілини висунувся новий клаптик. Катруся підняла його й прочитала вголос, повільно, по складах:

— “Не беріть ключ. Там люблять ключі”.

Ніна подивилася на двері підвалу, яких ще не бачила.

— Чудово. А ми й так без ключа.

Єва Марківна тихо сказала:

— Не зовсім.

Усі обернулися.

Вона витягла з кишені маленький металевий уламок.

Крило.

Зламане крило від крилатого ключа.

Ніна похолола.

— Ви це весь час носили?

— Ні. Воно щойно з’явилося в кишені. Це гірше.