До ранку

Ніхто не заснув.

Це було навіть не рішення. Просто сон обійшов квартиру Єви Марківни стороною, подивився на розбиту вітальню, на дітей у під’їзді, на книжку з живою щілиною — і, мабуть, вирішив не втручатися.

На кухні кипів чайник.

Уже третій.

Тетяна Сергіївна знайшла в шафці Єви Марківни стару банку з чаєм, понюхала, скривилася, але заварила. Бо якщо світ пережив дефолт, редактора, сірі комбінезони й чоловіка з друкарською машинкою, він переживе і чай, який пахнув шафою, валеріаною та 1998 роком.

Ніна сиділа на підлозі біля дитячої книжки.

Не на дивані. Не на стільці. Саме на підлозі, бо якщо книжка сіпнеться, клацне, кашляне або вирішить зжерти ще когось “за процедурою”, Ніна хотіла бути першою, хто її вдарить.

Поряд лежали речі-клини: мамин шарф, синя хустка, малюнок кота, ніж, Євині окуляри, сторінки з іменами.

Книжка не закривалася.

Але й не відкривалася ширше.

Вона чекала.

Це було гірше.

Міла спала в кріслі.

Точніше, намагалася.

Сиділа, підібгавши ноги, притиснувши до себе Пломбіра. Кіт лежав у неї на колінах важкою рудою грудкою, очі напівзаплющені, вуха час від часу сіпалися. Він більше не говорив. Інколи хрипів. Інколи видавав коротке “мр”. І кожного разу Міла дивилася на нього так, ніби це було ціле речення, яке вона вчиться читати заново.

Єва Марківна стояла біля вікна.

Стояла, бо сидіти відмовлялася.

— Якщо сяду, — сказала вона годину тому, — можу остаточно стати частиною інтер’єру.

Ніхто не сперечався.

Олена була на кухні з Тетяною Сергіївною.

Це було дивно.

Дві жінки, між якими мало б бути стільки мовчання, що вистачило б замурувати підвал, різали хліб, наливали чай, шукали чисті чашки й уникали дивитися одна одній в очі. Час від часу їхні руки стикалися біля столу, і обидві відсмикувалися, ніби торкнулися не пальців, а старого болю.

— У вас сіль де? — спитала Тетяна Сергіївна.

— Я не знаю, — сказала Олена.

— Ви ж тут були?

— У темряві. Там із сіллю погано.

Ніна заплющила очі.

Їй дуже не хотілося сміятися.

Вийшло.

Тихо, одним зламаним видихом.

Єва Марківна біля вікна не обернулася.

— Не радій, Ніно. Коли люди після катастрофи починають жартувати про сіль, це означає, що катастрофа бере перерву. Не закінчується.

— Дякую за оптимізм.

— Я корисна, коли псую настрій.

З під’їзду долинув шепіт.

Ніна одразу підняла голову.

Катруся Бойко сиділа на сходинці біля дверей, загорнута в плед Олени Петрівни. Плед був із тиграми, один тигр мав вигляд людини, яка теж не просила брати участь у нічному апокаліпсисі.

Біля Катрусі сидів Сашко з машинкою.

Ліза тримала ложку.

Ще троє дітей — ті, кому поки не згадали повного імені, — сиділи трохи далі. Вони були напівпрозорі по краях. Ніна намагалася не дивитися на це довго, бо тоді дуже хотілося зробити дурницю.

— Вона знову питає, — сказала Катруся.

Ніна підвелася.

Коліна хруснули так, ніби там хтось пересипав дрібний щебінь.

— Хто?

Катруся показала вниз.

На сходи.

Там, у темряві між поверхами, щось тричі стукнуло.

Так.

Так.

Так.

Ліза підняла ложку, але не вдарила у відповідь.

— Не їй, — прошепотіла вона.

Ніна вийшла в під’їзд.

Холод ударив по босих ступнях. Вона тільки тепер зрозуміла, що давно без взуття. Десь між архівом, книжкою і власною дитячою травмою кросівки лишилися неважливими.

Знизу пахло підвалом.

Сирістю, залізом, старим бетоном.

І ще чимось.

Молоком.

Ніна зупинилася.

— Мам.

Тетяна Сергіївна з’явилася за її спиною одразу.

Без “що сталося”, без “куди ти”. Просто прийшла.

— Я теж чую.

— Це не Ліза?

— Ні.

Знизу знову.

Так.

Так.

Так.

Потім четвертий удар.

Повільніший.

Ніна відчула, як у під’їзді всі завмерли.

Ліза побіліла.

— Вона так не стукала.

— Хто “вона”? — спитала Ніна.

Ліза не відповіла.

Замість неї сказав Сашко:

— Та, що не верталася.

Катруся притисла плед до підборіддя.

— Її водили вниз.

— У морг? — тихо спитала Ніна.

Діти мовчали.

Це було відповіддю.

Олена вийшла з кухні.

У маминому пальті, з порізаною долонею, без тіні, але з таким поглядом, що темрява на сходах ніби стала нижчою.

— Усім у квартиру.

— Ні, — сказала Ніна.

— Усім дітям у квартиру, — уточнила Олена.

Це вже було розумно.

Олена Петрівна в під’їзді одразу піднялася.

— А я що, сторож?

— Так, — сказала Олена.

— Чудово. Нарешті посада без конкурсу.

Вона почала заганяти дітей усередину квартири.

— Ходімо, ходімо. Не стовбичимо, бо тут протяг. Ти, з машинкою, не дряпай стіну. Ти, з ложкою, ложку не загуби. Ти чия? А, поки нічия — будеш біля Катрусі.

Діти слухалися.

Не тому, що не боялися. Тому що дорослий голос, який свариться через протяг, іноді тримає краще за будь-яку магію.

Пломбір у Міли на руках підняв голову.

Дивився в під’їзд.

Вуса тремтіли.

— Мр.

Міла притиснула його ближче.

— Не підеш.

Кіт знову:

— Мрр.

— Я сказала ні.

Він дуже повільно висунув лапу й поклав їй на руку.

Не як прохання.

Як попередження.

Міла поблідла.

— Ніно.

Ніна обернулася.

Пломбір дивився на підвал.

І шерсть на його спині стояла дибки.

— Там щось для нього? — спитала Ніна.

Єва Марківна підійшла до дверей, тримаючись за одвірок.

— Не для нього. Для стабілізатора.

— Він більше не стабілізатор.

— Книжка так вирішила. Підвал міг не погодитися.

Тетяна Сергіївна різко сказала: