Щілина

Книжка лишилася прочиненою.

На палець.

Не більше.

Маленька темна щілина між сторінками, забита тишею, старим папером і чиїмось дуже далеким подихом.

Ніна стояла перед нею навколішки й не рухалася.

У під’їзді ще шепотіли люди. Хтось плакав. Хтось кликав дитину на ім’я і не вірив, коли та відповідала. Олена Петрівна сварилася на лампочку, на сусідів, на “оці всі експерименти в житловому фонді”, але голос у неї зривався. Тітка Галя тримала відро з ярликами, ніби то був не мотлох, а зброя масового ураження.

Двері квартири Єви Марківни були відчинені навстіж.

І ніхто більше не заклеював чорні діри малярною стрічкою.

Бо чорної діри не було.

Тільки книжка.

Щілина.

І Ніна, яка не могла відірвати від неї очей.

— Вона там, — сказала Міла.

Ніна кивнула.

— Так.

— І не сама.

— Так.

— І ми не можемо зараз її витягти.

Ніна не кивнула.

Оце було найважче.

Не чорні руки. Не дефолт. Не редактор. Не Дем’ян із машинкою. Не сірі комбінезони.

А оце: сидіти на підлозі перед щілиною й знати, що хтось там лишився не тому, що ти забула, а тому, що двері ще тримаються на її маленьких руках.

Мама опустилася поруч.

Не обіймала. Не тягнула назад. Просто сіла, як сідають біля хворого: мовчки, надовго, без дурних фраз.

— Ніно.

— Я не полізу.

— Я не це хотіла сказати.

— Я знаю. Але кажу, щоб самій почути.

Тетяна Сергіївна глянула на книжку.

Мамин шарф лежав поруч із нею, пожований по краю, весь у чорних плямах. Звичайний сірий шарф, який ще вчора пахнув квартирою, шафою і пральним порошком.

— Вона попросила писати, — сказала мама.

— Так.

— То пиши.

Ніна засміялася.

Звук вийшов поганий.

— Прямо зараз? У мене руки трусяться, рот у чорнилі, коліна не мої, а в голові живе дитяча версія мене, яка краще за всіх розуміє двері.

— Тим більше. Поки пам’ятаєш.

Ніна нарешті подивилася на маму.

— Ти серйозно?

Тетяна Сергіївна витягла з кишені ручку.

Ту саму. Синю, дешеву, з погризеним ковпачком. Мама завжди носила таку в сумці: для заяв, рецептів, списків покупок, “бо в людей ніколи ручки немає”.

— У мене є блокнот, — сказала вона.

Ніна закрила очі.

Ось воно.

Не пафос.

Не перемога.

Мама в капцях, із ручкою, пропонує записувати пекло, поки воно ще тепле.

— Ти неймовірна, — сказала Ніна.

— Я практична.

Пломбір, який лежав біля Міли, раптом тихо нявкнув.

Усі обернулися.

Міла сиділа з ним на руках і тримала так обережно, ніби він був не котом, а останньою живою чашкою після землетрусу. Пломбір дивився на Ніну. Рудий. Втомлений. З білою плямою на грудях.

— Скажи щось, — попросила Міла.

Кіт відкрив рот.

Мовчання.

Тільки хрипле “мр”.

Міла прикусила губу.

— Ні. Ти можеш. Спробуй.

Пломбір моргнув.

Облизав ніс.

І знову тільки нявкнув.

Міла опустила голову.

Ніна хотіла сказати, що це тимчасово. Що він повернеться. Що стежка є, а значить, і голос знайдеться.

Не сказала.

Брехня була б надто схожа на ті, з яких усе почалося.

Єва Марківна підійшла до них і стала поруч.

Вона все ще була не до кінця тут. Краї халата іноді розмивалися, як акварель під водою. Обличчя трималося краще, бо вона, схоже, сердитістю прибивала його до реальності.

— Він втратив функцію, — сказала вона.

Міла різко підняла голову.

— Не смійте.

Єва замовкла.

Потім повільно сіла перед дівчинкою.

— Вибач.

Міла не відповіла.

Єва дивилася на кота.

— Він більше не зобов’язаний пам’ятати за тебе.

— А говорити?

Єва не сховала очей.

— Не знаю.

Міла притиснула Пломбіра до себе сильніше.

Кіт тихо муркнув.

Справжньо.

Коротко.

Живо.

Дівчинка затремтіла.

— Він не зник.

— Ні, — сказала Єва. — Не зник.

— Але змінився.

— Так.

Міла ковтнула.

— Я теж?

Єва не встигла відповісти.

Олена сказала з кухонних дверей:

— Усі.

Вона стояла, спираючись на одвірок. Ніж лежав на столі — звичайний тепер, кухонний, із темною плямою біля руків’я. Олена без нього виглядала так, ніби хтось забрав у неї не зброю, а частину хребта.

Ніна підвелася.

— Тобі треба сісти.

— Мені треба зрозуміти, чи я ще маю тінь.

Усі подивилися на підлогу.

Тіні в Олени не було.

Зовсім.

Ніна відчула, як щось холодне проходить уздовж хребта.

— Це погано?

Олена подивилася на свої ноги.

— Це чесно.

— Олено…

— Я двадцять сім років стояла не там, де має стояти людина. Було б дивно повернутися повністю за один вечір.

Тетяна Сергіївна піднялася.

Вони з Оленою опинилися навпроти одна одної.

Дві мами.

Одна з тінню. Друга без.

Ніна відчула, що зараз станеться щось таке, до чого вона не готова, і одразу захотіла втекти на кухню, у ванну, в інший жанр.

Тетяна Сергіївна підійшла до Олени.

Зупинилася на відстані кроку.

— Ви підете?

Олена подивилася на Ніну.

Не довго.

Але Ніна встигла все побачити.

Так, хотіла б лишитися.

Ні, не знає як.

Так, боїться.

Ні, не скаже.

— Не зараз, — відповіла Олена.

Мама кивнула.

Потім зняла з себе пальто й накинула їй на плечі.

Олена завмерла.

— Мені не холодно.

— Це не вам. Це щоб я не дивилася, як ви стоїте без тіні. Мені неприємно.

Олена раптом засміялася.

Тихо.

Справжньо.

Ніна відвернулася, бо очі зрадницьки защипало.

У під’їзді хтось скрикнув.

Усі напружилися.

Та це була не атака.