Той, хто назвав

У під’їзді стояли люди.

Не щільно. Не натовпом. Так, як стоять уночі біля чужих дверей, коли чують крик, але ще не знають, чи мають право зайти.

Олена Петрівна у халаті й бігуді тримала в руках мокрий рушник. Тітка Галя — своє відро. Чоловік у майці притискав до грудей стару фотографію, ніби сам не розумів, звідки вона в нього взялася. За ними — діти. Катруся Бойко в жовтій сукні. Сашко з машинкою без колеса. Ліза з ложкою, затиснутою в кулаці.

І ще ті, кого Ніна не знала.

Поки що.

Вони не заходили.

Дивилися на книжку.

На відкритий корінець, у якому світилися сходи.

На клин із хустки, шарфа, окулярів, ножа, малюнка й сторінок з іменами.

На Ніну, що стояла на колінах перед дитячою книжкою, з кров’ю на губах і чужими іменами в руках.

Потім повітря в під’їзді стало нижчим.

Ніби хтось невидимий поклав долоню на стелю й натиснув.

Лампочка над сходами блимнула.

Раз.

Другий.

На третій раз світло не згасло.

Воно стало білим.

Лікарняним.

Катруся Бойко відступила на сходинку.

— Він іде.

Ніхто не спитав хто.

Навіть Олена Петрівна, яка за будь-яких нормальних обставин спитала б, посварилася б і ще попросила б паспорт.

Знизу долинув звук.

Не кроки.

Коліщатка.

Сухе, рівне деренчання по сходах, хоча сходами нічого не мало котитися.

Олена підняла ніж.

Ніж тремтів у її руці.

Це помітили всі.

Ніна теж.

— Ти його знаєш?

Олена не відповіла.

Тетяна Сергіївна тихо сказала:

— Я знаю.

Ніна обернулася до мами.

— Ти?

Мама стояла біля книжки, з синьою хусткою на плечах, бліда, але рівна. У руці — блокнот. Той самий, із комунальними платежами, тепер уже не про воду й світло, а про дітей, які не мали лишитися номерами.

— Він приходив у корпус нечасто, — сказала Тетяна Сергіївна. — Але коли приходив, усі починали говорити тихіше.

— Лікар?

— Ні.

Деренчання стало ближчим.

Катруся притисла табличку до грудей.

Ліза тричі стукнула ложкою по перилах.

Так.

Так.

Так.

З корінця книжки їй відповіли зсередини.

Так.

Так.

Так.

Пломбір підвівся.

Ледве.

Його повело вбік, Міла схопила його під живіт.

— Не геройствуй.

— Я не геройствую. Я виглядаю загрозливо.

— Ти виглядаєш як мокра шапка.

— Це стратегія.

Він замовк, бо внизу нарешті з’явився той, хто йшов.

Спершу — металевий край.

Потім — ручка.

Потім — стара лікарняна каталка.

Її везли не руками.

Вона їхала сама.

На ній стояла друкарська машинка.

Чорна. Важка. З круглими клавішами. Папір у валику був чистий.

За каталкою йшов чоловік.

Старий.

Настільки старий, що вік уже переставав означати щось людське. Високий, худий, у темному костюмі, який сидів на ньому акуратно, як на мерці перед прощанням. Обличчя вузьке. Шкіра жовтувата. Очі — водянисті, світлі, майже прозорі.

Він не мав ні червоного олівця, ні приладу, ні маски.

Тільки тонкі білі рукавички.

І голос, коли він заговорив, був м’який.

— Скільки шуму через невдалу термінологію.

Ніхто не відповів.

Каталка з друкарською машинкою зупинилася на сходовому майданчику.

Старий підняв очі на Ніну.

— Ви поточний автор?

Ніна відчула, як спина вкривається холодом.

— Ні.

— Заперечення не змінює функції.

— Я не функція.

— Усі функція, поки не доведено протилежне.

Олена зробила крок уперед.

— Ви не зайдете.

Старий подивився на ніж у її руці.

— Перша лінія. Досі тримається. Нераціонально.

Олена зблідла, але не відступила.

— Зате неприємно для вас.

— Для мене неприємного мало. Я звик працювати з матеріалом до того, як він починає говорити про себе.

Міла притиснула Пломбіра до грудей.

Ніна почула, як у дівчинки збилося дихання.

Старий перевів погляд на неї.

— Об’єкт М-01.

Усе стало дуже тихим.

Міла не ворухнулася.

Лише синя хустка на плечах Тетяни Сергіївни раптом потемніла.

Ніна підвелася.

Повільно.

— Повтори.

Старий подивився на неї з легкою втомою.

— Об’єкт М-01. Первинний дитячий вхід. Саме формулювання згодом визнали застарілим, але на той момент воно було точним.

Міла стояла нерухомо.

Дуже рівно.

Так діти не стоять.

Так стоять ті, хто вже одного разу впав і вирішив, що більше нікому цього не покаже.

— Її звати Милослава Коваль, — сказала Ніна.

— Це побутове ім’я.

— Це її ім’я.

— Ім’я не визначає придатність.

Олена кинулася першою.

Без крику.

Ніж блиснув і пішов старому в горло.

Він навіть не відступив.

Просто підняв руку в білій рукавичці.

Лезо зупинилося за сантиметр від шкіри.

Не в повітрі.

У слові.

На чистому аркуші в друкарській машинці сам собою з’явився рядок:

ПЕРША ЛІНІЯ: ЗУПИНИТИ.

Олена впала.

Ніби їй перерізали сухожилля.

Ніж дзенькнув об сходи.

— Мамо! — Ніна рвонулася до неї.

Старий натиснув одну клавішу.

Тук.

На папері:

ДРУГА ЛІНІЯ: НЕ ВТРУЧАТИСЯ.

Ніну вдарило в груди.

Вона не впала, але крок зробити не змогла. Тіло стало чужим. Ноги стояли. Руки тремтіли. Серце билося, як дурне, живе, неслухняне, але м’язи не слухалися.

Тетяна Сергіївна вийшла вперед.

— Не чіпайте її.

Старий повернувся до неї.

— Опікун. Небажана пам’ять. Ваш випадок цікавий. Ви взяли дитину без дозволу системи.

— Я взяла дитину з коридору.

— Те саме.

— Ні.

Він ледь усміхнувся.