Небажана пам’ять

Сірий комбінезон вагався.

На секунду.

На одну коротку, нещасну, майже людську секунду.

І цього вистачило, щоб Тетяна Сергіївна зробила те, чого від неї ніхто не чекав.

Вона кинула в нього блокнот.

Не драматично. Не красиво. Просто швиргонула старий зошит із комунальними платежами прямо йому в обличчя.

Блокнот розкрився в польоті.

Сторінки, списані іменами, спалахнули.

КАТРУСЯ БОЙКО. ЖОВТА СУКНЯ. ЦУКОР ДЛЯ МАМИ.

САШКО. МАШИНКА БЕЗ КОЛЕСА.

МАРИНКА. ЗЕЛЕНИЙ СВЕТР. ПРОСИЛА ВОДУ.

РАЯ. БУДИНКИ БЕЗ ДВЕРЕЙ.

Аркуші вдарили сірого по масці.

Він відступив.

Прилад у його руках заверещав.

ПОМИЛКА КЛАСИФІКАЦІЇ.
ОСОБА / ОБ’ЄКТ / СВІДОК / ПАМ’ЯТЬ — КОНФЛІКТ.

— От і конфліктуй, — сказала Тетяна Сергіївна.

Ніна дивилася на маму з відкритим ротом.

— Мам.

— Що?

— Ти щойно кинула в санітарну службу реальності комунальними платежами.

— У мене не було цеглини.

Пломбір слабко пирхнув.

— Повага.

Сірий смикнув головою. Аркуші прилипли до його маски, літери розповзалися по гладкій поверхні, як живі мурахи. Він спробував здерти їх, але щоразу, коли торкався паперу, на рукавичках проступали дитячі імена.

КАТРУСЯ.

САШКО.

РАЯ.

ЮРКО.

— Усунути джерело, — сказав він.

Голос уже не був рівним.

Ніна вперше почула в ньому тріщину.

— Джерело? — перепитала Тетяна Сергіївна.

Вона стояла посеред розбитої вітальні в пальті поверх халата, у сіреньких капцях, із кров’ю Ніни на рукаві та з таким обличчям, що Ніна раптом дуже ясно зрозуміла: мама не просто забрала її тоді з лікарняного коридору.

Мама вміла забирати.

І не питати дозволу.

— Джерело ось, — сказала Тетяна Сергіївна й ткнула пальцем собі в груди. — Записуйте правильно.

Сірий підняв прилад.

Олена кинулася вперед.

Ніж блиснув, залишаючи в повітрі чорний розріз. Вона вдарила по приладу збоку, і той заверещав, ніби всередині нього замкнули одразу сто телефонів.

Але не зламався.

Сірий ударив її плечем.

Олена відлетіла до кухонних дверей, вдарилася спиною і впала на коліна.

— Олено! — Ніна рвонулася до неї.

— Пиши! — гаркнула Олена, не піднімаючи голови. — Не до мене!

З книжки вирвався крик малої чернетки:

— Ще імена!

Корінець дитячої книжки тремтів. Клин тримав, але сторінки стискалися, намагалися зімкнутися навколо шарфа, хустки, окулярів, ножа й малюнка. Кожен предмет димів на краях.

Міла впала біля книжки й двома руками тримала синю хустку, щоб її не затягнуло глибше.

— Швидше!

Ніна підхопила блокнот із підлоги. Кілька сторінок уже обгоріли по краях, але записи лишалися.

Рука трусилася.

— Мам, далі!

Тетяна Сергіївна стояла між сірим і Ніною.

— Я не пам’ятаю далі.

— Пам’ятаєш!

— Ніно, я не…

Сірий ступив до неї.

Прилад знову навівся на груди Тетяни Сергіївни.

НЕБАЖАНА ПАМ’ЯТЬ.
ВИЛУЧИТИ.

Мама завмерла.

Ніна побачила, як із повітря біля її скроні витягнулася тонка біла нитка.

Пам’ять.

Не метафора.

Справжня нитка — молочно-біла, з крихітними темними вузликами. Вона тяглася з маминої голови до приладу сірого. Повільно. Без крові. Без шуму.

Мама похитнулася.

— Ой…

— Мам!

Ніна кинулася до неї, але Єва Марківна перехопила нитку.

Голими руками.

Напівнамальованими.

Нитка обпекла її пальці, засвітилася, як розжарений дріт. Єва скривилася, але не відпустила.

— Не смій забирати чужі спогади, падлюко паперова.

Сірий повернув голову до неї.

— Первинна свідка не має права втручання.

— У мене взагалі багато чого немає, — прошипіла Єва. — Совість, наприклад, запізнилася років на сорок. Але руки поки є.

Вона потягнула нитку назад.

Тетяна Сергіївна ахнула й схопилася за голову.

— Саша, — прошепотіла вона.

Ніна завмерла з блокнотом.

— Що?

— Саша не один був. Їх було двоє. Близнюки. Ні. Не близнюки. Брат і сестра. Він Сашко, вона… вона…

Нитка в руках Єви сіпнулася.

Сірий посилив тягу.

Єва впала на одне коліно.

— Кажіть швидше!

— Вона не говорила, — мама стискала скроні. — Вона тільки стукала ложкою по батареї. Так-так-так. Три рази. І він відповідав їй через стіну.

Ніна писала, не встигаючи дихати.

САШКО. Є СЕСТРА. ДИТИНА, ЯКА СТУКАЛА ЛОЖКОЮ ПО БАТАРЕЇ. ТРИ РАЗИ.

У корінці книжки десь далеко спалахнули дві сходинки.

Одна яскравіше.

Друга тьмяніше.

— Ім’я! — крикнула мала зсередини. — Потрібно хоч щось!

Тетяна Сергіївна плакала.

— Не пам’ятаю.

Сірий зробив крок.

Олена, тримаючись за стіну, підвелася.

З її плеча текла кров. Вона стерла її пальцями, провела по лезу ножа й кинулася знову.

Цього разу не до приладу.

До руки сірого.

Ніж увійшов у сіру тканину без звуку.

Комбінезон завмер.

З розрізу не потекла кров.

Посипався білий паперовий пил.

— Ріжте його пам’яттю, — сказала Олена крізь зуби. — Він із забутого зроблений.

Сірий ударив її другою рукою.

Вона ухилилася лише наполовину. Удар пройшов по скроні, Олена впала на бік.

Ніна кинулась би до неї, якби не Міла.

— Ніно! — дівчинка кричала від книжки. — Ім’я!

Ніна схопила маму за плечі.

— Мамо, ложка. Батарея. Сашко. Сестра. Згадай хоч як її кликали!

— Я не можу!

— Можеш!

— Ніно, не можу!

Тетяна Сергіївна раптом стала маленькою.

Не тілом. Обличчям.