Клин тримає

Книжка лежала на підлозі відкрита.

Окуляри Єви Марківни впиралися в корінець одним склом. Оленин ніж застряг поруч, лезо тремтіло, ніби його хтось із того боку намагався витягнути зубами. Мілина хустка була затиснута між сторінками синім клаптем. Малюнок рудого кота стирчав краєм, і намальовані вуса ворушилися від кожного подиху. Мамин шарф розпух, наче набрав води, хоча був сухий.

Клин тримав.

Поки що.

Ніна сиділа на підлозі в маминих руках і не могла зупинити тремтіння.

Не плач. Не істерика. Тіло просто трясло, як старий холодильник, який ніхто не ремонтував, бо “ще працює”.

Тетяна Сергіївна притискала її до себе так міцно, що боліли ребра.

— Дихай.

— Я дихаю.

— Брешеш.

— Мам…

— Дихай, сказала.

Ніна вдихнула.

Повітря зайшло в груди рвано, зі свистом. Пахло пилом, кров’ю, старим папером і маминим шарфом, який стирчав із книжки, наче хтось запхав шматок дому в пащу невідомо чого.

Пломбір лежав поруч із відкритою книжкою й не відводив очей від корінця.

— Вона там, — сказав він.

Ніна підняла голову.

— Жива?

Кіт довго мовчав.

Занадто довго.

— Пише.

Це було гірше й краще водночас.

Міла сиділа біля книжки, підтягнувши коліна до грудей. Вона не плакала. Просто дивилася на синю хустку, затиснуту між сторінками, і тримала себе за зап’ястя, ніби боялася, що рука сама полізе всередину.

Єва Марківна стояла біля столу.

Після всього вона знову стояла. Напівнамальована, з обличчям, яке раз у кілька секунд втрачало різкість, із руками, що трохи світилися по краях, але стояла. Без окулярів вона примружувалась і виглядала такою сердитою, що Ніні майже стало легше.

— Не радійте, — сказала Єва в порожнечу. — Я ще не вирішила, чи повернулась.

— А хто радіє? — прошепотіла Олена.

Вона сиділа біля кухонних дверей. Ножем уже не володіла — ніж тримав книжку. Без нього Олена раптом стала дуже людською. Втомленою. З порізаною долонею, з обличчям, на якому втримувалося надто багато років темряви.

Ніна хотіла підвестися.

Мама не пустила.

— Сиди.

— Там мала.

— Я бачу.

— Треба її витягнути.

— Чим? Голими руками у книжку? Ти вже спробувала.

Ніна рвонулася.

Тетяна Сергіївна втримала.

— Ніно.

Цього разу голос був тихий.

Не наказ.

Гірше.

Прохання.

Ніна застигла.

Мама дивилася на неї так, як у дитинстві, коли температура була під сорок, а Ніна вперто казала, що їй “нормально”. Тільки тепер на обличчі мами було ще щось. Страх не за сьогоднішню ніч. За всі роки одразу.

— Я тебе вдруге звідти витягла, — сказала вона. — Не змушуй мене робити це втретє без інструкції.

Ніна сіла.

Руки трусилися.

— Вона — я.

— Так.

— Вона там лишилася замість мене.

— Ні.

— Мам.

— Вона лишилася тримати стежку. Це не те саме.

— Ти звідки знаєш?

Тетяна Сергіївна подивилася на відкриту книжку.

— Бо коли тебе винесли тоді, у п’ять років, ти теж так казала. “Я не там. Я тримаю”. Ми думали, марення.

У кімнаті стало дуже тихо.

Єва Марківна повільно повернула голову.

— Ви це пам’ятали?

— Так.

— І не сказали?

Тетяна Сергіївна подивилася на неї так, що навіть напівнамальована Єва трохи відступила.

— Я вам не звітувала. Я тоді взагалі вирішила більше ні з ким із вас не говорити, бо кожне ваше слово пахло формаліном і брехнею.

Єва закрила рот.

Пломбір тихо сказав:

— Мені подобається ця жінка.

— А мені ти ні, — сказала Тетяна Сергіївна, не дивлячись на нього. — Ти вкусив мою дитину?

Кіт опустив голову.

— З лікувальною метою.

— Ще раз полікуєш — зроблю комір.

Пломбір зовсім замовк.

Ніна майже всміхнулася.

Майже.

Бо книжка раптом сіпнулася.

Усі завмерли.

Мамин шарф повільно затягнуло на сантиметр углиб корінця.

— Ні, — сказала Тетяна Сергіївна.

Вона кинулася до книжки й схопила край шарфа.

Папір одразу ожив. Білі волокна обплели її пальці, тонко, липко.

— Мам!

— Не підходь!

Олена підвелася, але похитнулася й сперлася на стіну.

Міла кинулася до шарфа з другого боку.

Пломбір зіп’явся на лапи.

Єва Марківна впала на коліна біля книжки, схопила край сторінки обома руками й зашипіла від болю: її напівпрозорі пальці почали диміти.

— Тягніть!

Ніна не витримала.

Вирвалася з маминих рук і впала біля книжки.

У корінці, в темному проміжку між сторінками, щось ворушилося.

Там не було малої чернетки.

Там були сходи.

Тонкі. Накреслені олівцем. Вони йшли вниз у білий простір, а десь далеко на них сиділа маленька постать, спиною до Ніни.

Мала.

Вона щось писала на сходинці.

— Гей! — крикнула Ніна. — Ти мене чуєш?

Постать не обернулася.

Пломбір став поруч, напружений до судоми.

— Не кричи. Вона не з цього боку.

— А з якого?

— З того, де звук треба писати.

Ніна схопила з підлоги уламок олівця.

Той самий, простий, уже не червоний.

Мала впустила його перед тим, як книжка затягнула її.

Олівець був теплий.

Ніна провела ним по краю останньої сторінки.

Рука тремтіла так, що літери вийшли криві:

ТИ МЕНЕ ЧУЄШ?

Сходи в корінці здригнулися.

Мала постать унизу завмерла.

Потім на найближчій сходинці проступив напис. Дрібний. Нерівний.

ЧУЮ. НЕ ВИТЯГУЙ.

Ніна затиснула губи.

Тетяна Сергіївна прочитала через її плече й тихо видихнула:

— Ох, мала…

Ніна написала:

ЧОМУ?

Відповідь з’явилася не одразу.

Сходи темніли по краях. Паперова білизна навколо них дихала, стискалася й розтискалася, як горло.