Відкат

— Закрити без збереження, — сказала Ніна.

І чекала вибуху.

Або світла.

Або хоча б драматичного гуркоту, бо після всього пережитого реальність могла б уже навчитися поважати жанр.

Нічого не сталося.

Дитяча книжка лежала на підлозі, розкрита на останній сторінці. Долоні на папері: Нінина, мала чорнильна рука чернетки, Мілина, мамина, Оленина, Євина напівпрозора, Пломбірева лапа з обдертим кігтем.

Тиша.

Потім книжка тихо клацнула.

Як замок.

Пломбір першим сіпнувся.

— Руки прибрати.

— Що?

— Руки прибрати!

Папір під Ніниною долонею провалився.

Не вниз.

Всередину.

Її пальці занурилися в сторінку, ніби в мокру глину, і щось одразу схопило їх знизу — холодне, дрібне, багатопале.

Міла закричала.

Олена різко рвонула руку назад, але книжка не відпустила. Єва Марківна вилаялася коротко й дуже по-земному. Тетяна Сергіївна навіть не скрикнула — тільки вчепилася в Нінине плече другою рукою.

— Не смикайся!

— Мам, воно мене тримає!

— Бачу!

— То не кажи “не смикайся”!

Книжка здригнулася.

На сторінці проступив рядок:

ЗАКРИТТЯ БЕЗ ЗБЕРЕЖЕННЯ ПІДТВЕРДЖЕНО.
РОЗПОЧАТО ВІДКАТ НЕЗБЕРЕЖЕНИХ ЗМІН.

— Ні, — сказала мала чернетка.

Так тихо, що спершу почула тільки Ніна.

Дівчинка дивилася не на свою руку, затягнуту в папір майже по зап’ястя.

Вона дивилася на Мілу.

Мілина синя хустка почала світлішати. Не світитися — вицвітати. Наче хтось витягував із тканини колір, нитку за ниткою.

— Ні, — повторила мала.

Пломбір засичав.

Його руда шерсть уздовж спини стала білою смугою. Потім ще однією. Наче фарба поверталася назад туди, де їй наказали бути.

— Ніно, — прохрипів він. — Воно відкочує все, що не було закріплене в реальності.

Ніна потягнула руку.

Папір тримав.

— Міла закріплена.

— Чим?

— Ім’ям!

— Ім’я — не тіло.

Міла стояла поруч із книжкою, а крізь її ступні вже просвічувала підлога.

Не сильно.

Але досить, щоб у Ніни зупинилося серце.

— Міло.

Дівчинка подивилася вниз.

Поворухнула пальцями ніг, ніби хотіла переконатися, що вони ще слухаються.

— Я знову стаю місцем, — сказала вона.

— Ні.

— Ніно…

— Ні!

Книжка під руками зашипіла, і з підлоги навколо них почала підійматися біла крихта. Не пил. Папір. Стіни квартири Єви Марківни розшаровувалися тонкими клаптями: шпалери, штукатурка, старі плями, сліди від рамок, тінь від книжкової шафи — усе ставало сторінками й летіло до дитячої книжки.

Відкат.

Ніна бачила, як він працює.

Не вибухом, не катастрофою. Прибиранням.

Саме це було найстрашніше.

Спершу зникла червона риска на Мілиній хустці.

Потім — мокрий слід біля її ніг.

Потім — одна зморшка на Євиному обличчі.

Єва торкнулася щоки.

— Оце вже нахабство.

Її халат із ромашками став блідіший. Контури тіла посмикувалися, ніби хтось погано налаштовував проєктор.

Олена вдарила ножем по сторінці.

Лезо увійшло на пів сантиметра й застрягло.

Книжка навіть не скрикнула.

Просто на папері з’явився сухий напис:

ЯКІР НЕПРИДАТНИЙ.

Олена зубами стягнула з руки бинт, який мама встигла намотати ще п’ять хвилин тому, і притисла закривавлену долоню до руків’я.

— А так?

Папір під ножем почорнів.

Книжка здригнулася.

ЯКІР НЕСТАБІЛЬНИЙ.

— Зате живий, — сказала Олена й натиснула.

Ніж прорізав сторінку трохи глибше.

З розрізу не полилася кров.

Звідти вирвалося світло й дитячий сміх.

Ніна впізнала його.

Не свій. Не Мілин.

Чужий.

Дівчинка в жовтій сукні.

Десь у білій глибині сторінки вона пробігла повз, тримаючи табличку з літерами КА. Ще не ім’я. Але вже більше, ніж було.

— Стежка тримається, — видихнула мала чернетка.

— Недовго, — сказав Пломбір.

Його голос став тоншим.

Ніна різко подивилася на нього.

Білий колір уже піднімався по його лапах. Руда спина трималася, але хвіст знову став майже білим.

— Пилипку.

— Не починай.

— Що робити?

— Якір. Кожному потрібен якір.

— У нас є.

— Не поруч.

І тут Ніна зрозуміла.

Малюнок кота лежав не тут.

Він випав біля колиски.

За два метри.

Два метри по підлозі, яка вже ставала папером і провалювалася під колінами.

— Малюнок, — сказала вона.

Міла підвела голову.

Побачила аркуш.

І кинулася.

— Міло, ні!

Запізно.

Дівчинка висмикнула руку зі сторінки. Разом із рукою з неї ніби витягли нитку. Міла скрикнула, але не зупинилась. Її ступні провалювалися в підлогу, синя хустка билася за спиною, майже біла.

Пломбір спробував стрибнути за нею.

Не зміг.

Його задні лапи вже тягнуло до книжки.

— Милославо!

Міла впала на коліна біля аркуша, схопила малюнок рудого кота й притисла до грудей.

На секунду нічого.

Потім Пломбір задихнувся.

Руда шерсть повернулася хвилею — від вух до хвоста. Він упав боком, ніби його вдарили струмом, і залишився лежати, важко дихаючи.

— Живий? — крикнула Ніна.

— Ображений, — прохрипів він. — Значить, живий.

Міла сміялася й плакала водночас. Малюнок тремтів у її руках, і намальований кіт на ньому ворушив вусами.

Книжка на підлозі розлютилася.

Так, саме розлютилася.

Папір під Ніниними руками почав тягнути сильніше. Руки занурилися майже по лікоть. Дитяча книжка стала важкою, неначе під нею відкрилася яма.

На сторінці проступило:

ВІДКАТ ПЕРЕШКОДЖЕНО.
ПЕРЕРАХУНОК НЕЗБЕРЕЖЕНИХ ЗМІН.