Мама прийшла

Тетяна Сергіївна стояла на порозі в капцях.

Це було настільки неправильно, що Ніна на мить забула про книгу, дефолт, дітей без імен і власну кров.

Капці.

Мамині сірі капці з білою смужкою, в яких вона ніколи не виходила далі сходового майданчика, бо “люди ж подумають”. І ось тепер вона стояла в них у квартирі Єви Марківни, поверх халата накинуте пальто, волосся зібране абияк, телефон у руці, обличчя біле від страху.

А очі — такі, що Ніна одразу стала маленькою.

Не п’ятирічною з синьою хусткою. Не автором дитячої книжки. Просто донькою, яка знову щось утнула.

— Мам, — сказала вона.

Голос вийшов жалюгідний.

Тетяна Сергіївна переступила поріг.

Повільно.

Подивилася під ноги, на гречку, на уламки, на чорні сліди по стелі, на перевернуту колиску, на дитячу книжку, на рудого кота в Ніни на колінах, на Мілу, на Олену, на Єву Марківну, яка виглядала так, ніби її щойно повернули з поганої ксерокопії.

Потім знову на Ніну.

— Я питала, чому ти вся в крові.

— Довга історія.

— Скороти.

Пломбір ледь підняв голову.

— Ваша донька посварилася з реальністю і частково виграла.

Тетяна Сергіївна повільно опустила погляд на кота.

— Кіт говорить.

— На жаль, — сказала Ніна.

— Я не до тебе, — відрізала мама.

Пломбір закрив рот.

Ніна мало не заплакала від вдячності. За двадцять сім років мама вперше змусила Пломбіра замовкнути. Це тягнуло на окремий орден.

Тетяна Сергіївна пройшла у вітальню, зняла з плеча сумку й кинула на крісло.

— Аптечка де?

Єва Марківна відкрила рот.

— У кухні, верхня полиця…

— Сидіть.

Єва закрила рот.

Мама пішла на кухню.

Олена дивилася їй услід.

Ніна побачила це й відчула, як щось важке повертається на місце. Дві жінки. Одна народила. Друга врятувала, виховала, сварила за шапку, брехала, варила суп і двадцять сім років боялася цього моменту.

Олена стояла біля дверей, з ножем у руці, і раптом виглядала не як та, що тримала дефолт у темряві, а як людина, яка не знає, куди подіти руки.

— Вона добра, — сказала Олена тихо.

Ніна не встигла відповісти.

З кухні долинуло:

— Я все чую.

Олена здригнулася.

Ніна, попри все, всміхнулася.

— Так, це вона.

Міла стояла поруч із Євою. Дівчинка не відпускала її халат, ніби сама ще не вирішила, тримає чи не дає втекти. Єва дивилася на Тетянину сумку, потім на Олену, потім на Ніну, і в її тріснутому склі окулярів відбивалося одразу кілька версій кімнати.

— Не подобається мені ця тиша, — прошепотіла вона.

— Яка? — Ніна обернулася.

І тоді почула.

Нічого.

Абсолютно.

Будинок мовчав.

Не так, як мовчить під’їзд уночі. Не спокійно. Не сонно.

Затамовано.

Наче всі квартири, всі стіни, усі труби й дроти слухали, що зробить мама.

Тетяна Сергіївна повернулася з кухні з аптечкою, пляшкою перекису, бинтом і ножицями. Поставила все на стіл, сіла перед Ніною навпочіпки, взяла її долоню.

— Дай.

— Мам, я…

— Руку.

Ніна дала.

Перекис зашипів у порізі.

Ніна стиснула зуби.

— Болить?

— Ні.

— Брешеш погано. У дитинстві краще виходило.

Олена відвернулася.

Не встигла сховати обличчя.

Тетяна Сергіївна помітила.

— Ви Олена?

Повітря стало важчим.

Олена повільно повернулася.

— Так.

Мама перев’язувала Нінину руку. Не зупинилася. Не відпустила.

— Дякую.

Олена моргнула.

— За що?

— За те, що тоді її не відпустили.

Ніж у руці Олени тремтів.

— Я відпустила.

— Ні, — сказала Тетяна Сергіївна. — Ви відпустили її до життя. Це не те саме.

Олена заплющила очі.

Ніна не дихала.

Мама затягнула бинт.

— Туго?

Ніна кивнула.

— Терпи.

І саме тоді дитяча книжка на підлозі засміялася.

Не страшно.

Тихо.

Майже лагідно.

Усі повернулися.

Мала чернетка сиділа біля книжки, притиснувши короткий олівець до грудей.

— Це не я, — сказала вона.

Книга відкрилася.

Сторінки перегорнулися самі. Не шалено, не ривками — обережно, ніби хтось шукав потрібне місце.

Зупинилися на чистому розвороті.

На папері проступив малюнок.

Кухня.

Стіл.

П’ятеро дорослих.

Дві дитини.

Кіт.

Усі живі.

Ніна побачила себе в цьому малюнку — цілу, чисту, без крові. Побачила Олену й Тетяну Сергіївну поруч, не чужих одна одній. Побачила Єву Марківну у кріслі, з книгою на колінах. Мілу — старшою, років дванадцяти. Малу чернетку — звичайною дитиною за столом. Пломбіра — білим і товстим.

Усміхнених.

Усіх.

Ніхто не зник.

Ніхто не пам’ятав.

Під малюнком проступив напис:

ОСТАННЯ ПРОПОЗИЦІЯ.

Пломбір тихо загарчав.

Ніна відчула, як мама стискає її перев’язану руку.

— Що це? — спитала Тетяна Сергіївна.

Олена відповіла:

— Те, що не можна хотіти. Але хочеться.

Книга перегорнула сторінку.

Тепер там був інший малюнок.

Під’їзд без тріщин. Лампочка горить. Олена Петрівна свариться на сусіда. Тітка Галя з відром. Хлопчик із велосипедом. Дівчинка в жовтій сукні з табличкою, на якій повне ім’я — але Ніна не встигла прочитати.

Ще сторінка.

Діти зі зали. Уже не на стільцях. Надворі. Хтось на гойдалці. Хтось малює крейдою. Хтось їсть яблуко.

Ще сторінка.

Олена вдома.

Тетяна Сергіївна з нею п’є чай.

Єва Марківна щось бурчить.

Міла сміється.

Мала Ніна спить.

Ніна доросла сидить біля вікна.

Спокійна.

Книга не брехала грубо.

Вона більше не показувала глянцевий рай без пилу й тріщин. Вона навчилася.