Когось не намалювати

Сторінка була більша за кімнату.

Більша за квартиру Єви Марківни, за під’їзд, за весь будинок. Вона лежала в темряві, біла й жива, і кожен штрих на ній ворушився, ніби малюнок ще не вирішив, ким бути.

Ніна бачила себе.

Мілу.

Олену.

Пломбіра.

Малу чернетку.

Євині окуляри.

І порожнє місце поруч.

Не просто прогалину. Не білу пляму. Місце, яке боліло очам.

Мала чернетка стиснула Нінину руку так, що нігті вп’ялися в шкіру.

— Не малюй її, — прошепотіла вона.

Ніна не відповіла.

Під ногами хруснула сторінка. Вони стояли на власному малюнку, як на тонкому льоді. Десь унизу, під білизною паперу, ворушилася темрява. Не та, що була в коридорах. Глибша. Голодніша.

На краю сторінки проступив рядок:

ЩОБ ВИЙТИ, ТРЕБА КОГОСЬ НЕ НАМАЛЮВАТИ.

Літери були дитячі.

Але не дитина їх зараз писала.

— Це пастка, — сказала Олена.

Вона стояла трохи осторонь, з ножем у руці. Плечі рівні. Обличчя бліде. Жива, але ніби трималася за життя зубами.

— Усе пастка, — озвався Пломбір. — Питання тільки, яка кусає глибше.

Ніна повільно повернулася до малої чернетки.

— Чому не малювати Єву?

Мала опустила очі.

— Бо вона вже вийшла з рядка.

— І що?

— Якщо намалюєш, повернеш її як правку.

— Не людину?

Мала мовчала.

— Відповідай.

— Не людину, — сказала вона нарешті.

Міла стояла біля порожнього місця й дивилася на окуляри. Синя хустка спадала з плечей, але вона не поправляла.

— А якщо не намалювати?

— Вона зникне з виходу, — сказала мала. — Назавжди.

Пломбір тихо видихнув.

— Гарно придумали.

Ніна подивилася на нього.

— Хто?

Кіт не відповів одразу. Провів лапою по білому паперу. Папір під кігтями сіпнувся, наче шкіра.

— Той, хто це все їсть. Йому не треба перемагати силою. Достатньо змусити тебе зробити вибір, від якого ти потім сама себе згризеш.

Сторінка під ними здригнулася.

Порожнє місце біля окулярів почало темніти.

З білизни проступила тонка лінія — контур плеча. Потім руки. Потім схиленої голови.

Єва.

Не обличчя. Ще ні.

Тільки натяк.

Міла зробила крок назад.

— Не треба.

Ніна різко глянула на неї.

— Ти не хочеш, щоб я її малювала?

Дівчинка стиснула хустку.

— Я не знаю.

— Скажи правду.

— Я хочу, щоб вона була.

Слова вилетіли тихо, майже соромно.

Міла сама злякалася їх.

— Я не пробачила, — швидко сказала вона. — Я не… Ніно, я не пробачила. Але коли вона зникла, стало так, ніби знову двері зачинилися. Тільки тепер я стою з цього боку.

Олена заплющила очі.

Ніна відчула, як у грудях щось стискається. Не жалем до Єви. Не зовсім. Радше люттю на світ, у якому навіть кривдники іноді стають потрібними для правди.

Порожній контур Єви темнів.

На сторінці з’явився новий рядок:

ДОМАЛЮЙТЕ СВІДКА.

Поруч — другий:

АБО ПІДТВЕРДЬТЕ ВТРАТУ.

Олена різко розсікла повітря ножем.

Рядки здригнулися, але не зникли.

— Не спрацювало, — сказала Ніна.

— Бачу.

— Можеш різати сторінку?

— Можу.

— І?

Олена подивилась униз, на білий простір під ногами.

— Якщо розріжу, ми не вийдемо. Ніхто.

Пломбір глухо сказав:

— Приємно, коли вибір такий широкий.

Ніна присіла перед малою чернеткою.

— Олівець у тебе?

Мала відступила.

— Ні.

— Покажи.

— Ні.

— Покажи, я сказала.

Мала дивилася на неї вовченям.

— Ти забереш.

— Можливо.

— Він мій.

— Він тебе тримає.

— Він мене слухається.

— Ні. Він дає тобі думати, що слухається.

Мала міцніше притиснула руку до грудей.

З її рукава визирнув короткий уламок червоного олівця.

Пломбір побачив.

— Не давай їй малювати.

Мала різко повернулася до нього.

— Ти теж мовчи! Тебе взагалі намалювали, щоб ти був добрий!

— Не вийшло, — сказав кіт.

Міла раптом простягнула руку.

— Дай мені.

Мала розгубилася.

— Тобі?

— Так.

— Навіщо?

— Хочу спробувати.

— Малювати?

Міла кивнула.

Усі замовкли.

Навіть сторінка перестала здригатися.

Ніна дивилася на Мілу.

— Ти впевнена?

— Ні.

— Тоді…

— Я хочу сама.

Голос у неї був тихий, але Ніна впізнала той тон. Не дитячу впертість. Не страх. Межу.

Мала чернетка повільно витягла уламок олівця.

Червоний кінчик був тупий, сточений до деревини. Вона тримала його, ніби шматочок кістки.

Міла взяла.

Її пальці тремтіли.

Вона підійшла до порожнього місця. Сіла навпочіпки. Подивилася на окуляри.

— Я не пам’ятаю її молодою, — сказала вона.

Ніхто не відповів.

— Я пам’ятаю скло. Її рот за склом. Вона щось кричала. Мені тоді здалося, що вона кричить на мене.

Вона провела першу лінію.

Не обличчя.

Руку.

Стару, тонку руку з вузлами пальців.

— Потім пам’ятаю її старою. У квартирі. Вона робила вигляд, що не боїться мене. Погано робила.

Друга лінія.

Плече.

Халат із ромашками.

— Вона казала моє ім’я неправильно. Потім правильно. Я не знаю, що з цього важливіше.

Олівець скрипів по сторінці.

Ніна не дихала.

Олена стояла нерухомо.

Пломбір сів, загорнувши хвіст навколо лап, і дивився так, як коти дивляться на вогонь: ніби розуміють більше, ніж готові визнати.

Міла зупинилася перед обличчям.

— Я не можу.

Мала чернетка кинулася до неї.

— Треба домалювати.

— Я не можу.

— Якщо не домалюєш, вона не пройде!