Збій

Те, що їсть імена

Мала чернетка сиділа біля колиски й плакала.

У неї на колінах лежав аркуш, увесь порізаний червоними лініями. На підлозі навколо — олівці, поламані, покусані, сточені майже до пальців. Дитячі пальці були в чорнилі. І в крові.

Ніна не рушила.

Бо іноді перший крок — це вже обіцянка. А вона більше не хотіла обіцяти дітям те, чого не знала, як виконати.

Зала за чорними дверима дихала.

Ряди маленьких стільців. Таблички замість імен. Тиша, у якій чулися чужі ковтки, шурхіт рукавів, ледь помітне схлипування — ніби тут сиділи діти, але їх не було видно.

Міла стиснула Нінину руку.

— Я була тут.

Ніна не подивилася на неї. Боялася.

— Коли?

— Після кімнати. До червоної води. Вони садили нас на стільці, поки вирішували, ким ми будемо.

— Ким?

Міла відповіла не одразу.

— Зручними.

Пломбір кульгнув до порога й зупинився. Далі не пішов.

— Тут кіт не допоможе.

— А хто допоможе? — спитала Ніна.

Він подивився на ряди стільців.

— Той, хто пам’ятає, як його звали до того, як дорослі щось вирішили.

Олена стояла за спиною Ніни.

Ніж у її руці вже не блищав. Лезо стало матовим, чорним по краю. Вона виглядала так, наче може впасти будь-якої миті, але якщо впаде — прихопить із собою стіну.

— Не заходь глибоко, — сказала вона.

— Ти серйозно?

— Так.

— Там дитина. Моя дитяча версія. І ще, схоже, пів дитсадка кошмарів.

— Саме тому не заходь глибоко.

Із колиски долинув тихий звук.

Не плач.

Сміх.

Дуже старий.

Не дитячий.

Мала чернетка здригнулася, витерла щоку рукавом і знову схилилася над аркушем.

— Я не встигаю, — прошепотіла вона. — Я не встигаю, я не встигаю, я не…

Олівець у її руці сам смикнувся.

На аркуші з’явився напис:

ДИТИНА №13 — ОБ’ЄКТ.

Чернетка закричала й почала закреслювати слово, але червона лінія не слухалась. Вона розповзлася по паперу, стала товщою, живою, як поріз.

— Ні! — мала била олівцем по аркушу. — Ні, ні, ні!

Ніна переступила поріг.

Підлога під її ногою стала м’якою.

Не сторінка.

Килим.

Старий дитсадковий килим із дорогами, будиночками й маленькими машинками. Такий, на якому діти будують світи з кубиків, поки дорослі вирішують щось за дверима.

— Ніно, — попередила Олена.

— Я тільки до неї.

— Тут “тільки” не працює.

Ніна не зупинилася.

Один стілець ліворуч скрипнув.

На ньому лежала табличка:

ДИТИНА БЕЗ ІМЕНІ.

Табличка впала.

Під нею виявилася маленька рука.

Ніна завмерла.

Рука була сіра, тонка, майже прозора. Пальці повільно ворухнулися й потягнулися до неї.

— Не торкайся, — сказав Пломбір.

— Там дитина.

— Там голод.

Рука розкрилася.

На долоні проступили літери:

ЯК МЕНЕ ЗВАЛИ?

Ніна не знала.

І це було найгірше.

Рука чекала.

Відповіді не було.

Міла підійшла ближче до порога, але не переступила.

— Не обіцяй знайти.

Ніна повільно кивнула.

Опустилася перед стільцем навпочіпки.

— Я не знаю.

Рука тремтнула.

— Але ти була, — сказала Ніна. — Ти була не номер.

На табличці слово ДИТИНА блиснуло.

Слово БЕЗ ІМЕНІ лишилося чорним.

Рука зникла.

Стілець перестав скрипіти.

Пломбір тихо видихнув.

— Обережно.

— Я й так.

— Ні. Обережніше. Воно годується не тільки брехнею. Воно годується обіцянками, які звучать красиво.

Ніна пішла далі.

Кожен крок давав звук. Килим хлюпав, наче під ним була вода. Не червона. Темна. Густа.

Мала чернетка почула її тільки коли Ніна стала зовсім близько.

Підняла голову.

Очі червоні. Губи покусані. На щоці чорнильна смуга.

— Не заходь, — сказала вона.

— Пізно.

— Ти все псуєш.

— Так. Це вже майже спеціальність.

Чернетка стиснула олівець.

— Вони знову почали.

— Хто?

Мала показала на колиску.

Ніна подивилася.

Усередині колиски щось лежало під білою тканиною. Тканина то підіймалася, то опадала. На ній проступали літери. Маленькі. Чорні. Вони збиралися в слова й одразу розпадалися.

ОБ’ЄКТ.

НОСІЙ.

КОРИСНИЙ.

НЕПРИДАТНИЙ.

ЗАМІНИТИ.

Ніна відчула нудоту.

— Що там?

Чернетка прошепотіла:

— Перше слово.

— Чиє?

— Усіх.

З колиски раптом почувся голос Павла Андрійовича:

— Дитина стає тим, як її назвати.

Ніна різко відступила.

Тканина заворушилася сильніше.

Голос продовжив, спокійний, майже лагідний:

— Якщо сказати “об’єкт”, дитина перестає кричати як дитина. Якщо сказати “носій”, її можна ізолювати. Якщо сказати “втрата”, її можна прийняти. Мова — найчистіший інструмент.

Олена увійшла в залу.

Пломбір зашипів:

— Не треба!

— Треба.

Вона йшла повільно. Ніж у руці опущений. Обличчя сіре. Але очі живі.

— Він казав це вголос, — сказала Олена. — Я чула.

Колиска здригнулася.

Павлів голос стих.

Потім із-під тканини долинув інший.

Оленин.

— Не чула. Не була. Не пам’ятаєш.

Олена всміхнулася.