Немовля

Плач ішов із квартири Єви Марківни.

Тонкий. Надривний. Живий.

Не архівний шурхіт, не голос із діри, не підробка з теплою кухнею. Дитина плакала так, як плачуть немовлята, коли світ занадто холодний, занадто гучний і взагалі не питав дозволу на існування.

Ніна сиділа на сходах і не могла підвестися.

Пил лип до губ. Коліно боліло. У долоні пекла свіжа порізана лінія, кров уже стягувалася темною смужкою. Біля неї Міла трималася за перила, біла, як полотно. Пломбір лежав на сходинці нижче, рудий, худий, з обдертим боком. Єва Марківна дивилася на прочинені двері своєї квартири.

І не дихала.

Плач повторився.

Голосніше.

Єва піднялася першою.

Не одразу. Не різко. Спершу рука на перила. Потім друга. Потім коліно, яке не хотіло слухатися. Вона була схожа на людину, яку вже давно мали б винести з поля бою, але вона вперто поверталася по забуту сумку.

— Єво, — сказала Ніна.

Стара не озирнулася.

— Не йдіть туди сама.

— Це моя квартира.

— Сьогодні це нічого не гарантує.

Єва зупинилася на порозі.

Плач урвався.

У під’їзді стало так тихо, що чути було, як Олена Петрівна поверхом нижче хреститься й шепоче:

— Господи, та що ж це за ніч така…

Ніна змусила себе підвестися.

Світ хитнувся. Не містично. Просто тіло нарешті вирішило повідомити, що його били, різали, тягали архівами, кидали в дитячі травми й не годували.

Вона сперлася на стіну.

— Міло, стій тут.

Міла глянула на неї.

— Ні.

— Це було прохання для пристойності. Насправді наказ.

— Я вже була там, де наказували.

Ніна закрила рот.

Міла пройшла повз неї до дверей.

Маленька, босонога, в синій хустці, яка вже не світилася і не темніла. Просто висіла на плечах, стара, мокра по краях, справжня.

Пломбір підвівся важко, з хрипом.

— Я теж іду.

— Ти ледве стоїш, — сказала Ніна.

— Зате лежачи гірше видно.

Він ступив на сходинку, лапа підкосилася. Міла мовчки підхопила його на руки.

Пломбір застиг.

— Я не дозволяв.

— Мовчи, Пилипку.

Кіт затих.

Навіть не образився.

Оце було страшно.

Ніна останньою переступила поріг.

Квартира зустріла їх теплом.

І це було неправильно.

Вона мала пахнути озоном, пилом, згорілими сторінками, мокрою шерстю, червоною водою, старою провиною. Але пахло молоком.

Теплим молоком.

І дитячою присипкою.

У передпокої не було чорної діри.

На стіні — старі шпалери з дрібними квітами. Малярної стрічки нема. Слідів рук нема. Дзеркало ціле, але мутне. У ньому Ніна побачила себе: бліду, розтріпану, з кров’ю на губі й очима людини, яка втомилася дивуватися, але не втомилася боятися.

Гречка на підлозі лишилася.

Одна доріжка від дверей до вітальні.

Наче хтось спеціально сипав її, щоб показати шлях.

Єва Марківна йшла за зернами.

— Я цього не робила, — сказала вона.

— Ніхто не питає, — відповіла Ніна.

— Але ти думаєш.

— Я багато що думаю. Не все пристойне.

Єва майже всміхнулася.

І тут знову заплакало.

З вітальні.

Вони зайшли.

Посеред кімнати стояла дитяча колиска.

Ніна зупинилася так різко, що Міла врізалася їй у спину.

Колиски тут не було. Не могло бути. Кімната була та сама — тумбочка, стіл, книжкові полиці, розбита тарілка, кекс, плями на лінолеумі. Але посеред усього цього стояла дерев’яна колиска з білою тканиною, наче її хтось приніс із іншого часу й поставив без пояснень.

Колиска легенько гойдалася.

Сама.

Пломбір у руках Міли напружився.

— Не підходити.

Єва Марківна зробила крок.

— Я сказала — не підходити, — повторив кіт.

Єва навіть не глянула на нього.

Вона йшла до колиски так, ніби там лежало її власне серце, яке хтось нарешті повернув, але в дуже поганій упаковці.

Ніна схопила її за рукав.

— Єво.

Стара зупинилася.

Рука в Ніниній долоні була холодна.

— Я знаю цю колиску, — прошепотіла Єва.

— Звідки?

Єва мовчала.

Ніна стиснула її рукав сильніше.

— Звідки?

— З лабораторії.

Плач урвався.

Колиска перестала гойдатися.

Усі дивилися на неї.

З білої тканини повільно вилізла маленька ручка.

Немовляча.

Стиснулась у кулачок.

Потім розкрилась.

На долоні була чорна літера.

А.

Ніна відчула, як у неї перехоплює подих.

— Це не дитина, — сказав Пломбір.

— А що?

Кіт не відповів.

Бо з колиски вилізла друга ручка.

На ній — літера.

В.

Міла повільно відступила.

— Абетка, — сказала вона.

Єва закрила рот долонею.

— Ні.

Ніна дивилася на колиску.

Руки немовляти зникли під тканиною. Усередині щось заворушилося, зітхнуло — і раптом із колиски долинув голос.

Не дитячий.

Багато голосів одночасно.

Тоненькі, глухі, старі, майже стерті.

— А-а-а-а…

Пломбір вирвався з рук Міли й упав на підлогу.

— Назад.

— Що це? — спитала Ніна.

— Перший алфавіт.

Єва похитнулася.

— Павло казав, що його знищили.

— Павло багато чого казав перед тим, як його затягнуло в книжку, — сказала Ніна. — Можливо, варто перестати вірити чоловікам із червоними олівцями.

Колиска знову загойдалася.

Звідти почувся голос Олени.

— Ніно.

Ніна здригнулася.

Міла схопила її за руку.

— Не відповідай.

— Це вона.

— Це голос.

З колиски знову:

— Ніно, доню, допоможи.

Голос був такий правильний, що Ніна ледь не зробила крок.

Тепло пройшло під ребрами. Не радість — голод. Старий, дитячий, безсоромний. На цей голос хотілося йти. До нього. В нього. Під нього, як під ковдру.