Автор

Ніна перечитала рядок тричі.

На четвертий раз літери не зникли.

ПЕРША ВЕРСІЯ КНИГИ БУЛА НАПИСАНА НЕЮ У П’ЯТЬ РОКІВ.

— Ні, — сказала вона.

Слово вже мало б набриднути всесвіту. Але Ніні теж багато що набридло, і вона якось трималася.

Аркуш у її руках здригнувся.

Літери розповзлися, зібралися знову й стали трохи чіткішими.

АВТОР: НІНА.
ВІК: 5 РОКІВ.
СТАН: ПІСЛЯ ДРУГОГО ЗАПУСКУ.
МЕТА ТЕКСТУ: ЗАКРИТИ ДВЕРІ.

Пломбір тихо сказав:

— От тепер я нервую.

— Ти до цього що робив?

— Був драматично красивим.

Ніна не відповіла.

Не було сил.

Вона дивилася на аркуш, а всередині щось повільно, з огидним скреготом, ставало на місце.

П’ятирічна дівчинка. Синя хустка. Ключ. Телефон, якого не могло бути. Двері, які вона сама зачинила. Маленька рука, що дряпала дерево.

Не книга вибрала її.

Вона сама колись написала двері.

І забула.

— Це брехня, — сказала Ніна.

Єва Марківна мовчала.

Ніна підняла на неї очі.

— Скажіть, що це брехня.

Єва була дуже бліда. Сиділа на підлозі біля тумбочки, притискаючи руку до грудей. У куточку губи — кров. Чужа чи своя, вже не розбереш. Вперше за весь вечір вона виглядала не страшною сусідкою з таємницями, а старою жінкою, яку ці таємниці нарешті наздогнали й били без розбору.

— Не можу, — сказала вона.

Ніна засміялася.

Коротко.

Порожньо.

— Звісно.

Міла підійшла до неї.

Повільно, ніби боялася, що кожен крок може щось зламати. Синя хустка висіла на плечах, перехрещена червоними рисками, але вже не темніла. Її обличчя було бліде, очі — величезні.

— Ти написала мене? — спитала вона.

Ніна відсахнулася.

— Ні.

Міла зупинилася.

— Ти написала двері?

— Я не знаю.

— Ти написала кота?

Пломбір різко підняв голову.

— От мене не треба приплітати.

Міла не глянула на нього.

— Ти написала, щоб було не страшно?

Ніна стиснула аркуш так, що папір зім’явся.

— Мені було п’ять.

— Мені було дев’ять.

Це вдарило.

Не голосно.

Не драматично.

Просто Ніна раптом перестала бути центром кімнати.

Перед нею стояла дитина, яка сорок років жила між рядками, і питала не для звинувачення. Для правди.

Ніна повільно опустилася навпочіпки.

— Я не пам’ятаю.

— Я теж.

Вони дивилися одна на одну.

Дві дитини, яким дорослі щось зробили, а потім дуже довго пояснювали це словами, яких дітям не треба було чути.

Книга на підлозі раптом смикнулася.

Один раз.

Другий.

Пломбір звівся на лапи.

— Відійдіть.

— Що тепер? — Ніна піднялася.

Обкладинка книги спучилася.

Наче під нею щось ворушилося. Не сторінки. Щось м’якше. Тепліше. Непристойно живе.

З-під обкладинки проступили дитячі літери.

Великі, криві, з натиском:

Я ЗАКРИЮ.

Потім ще рядок:

Я НЕ ПУЩУ ЇХ ДО МАМИ.

І ще:

Я ЗРОБЛЮ КНИЖКУ, ЯКА ЗАЧИНЯЄ ДВЕРІ.

Ніна відчула, як у неї холонуть губи.

Єва Марківна прошепотіла:

— Ми думали, це захисна реакція.

— Ви читали? — Ніна повернулася до неї. — Ви читали, що написала дитина після того, як її витягли з вашого пекла?

— Так.

— І що зробили?

Єва не відповіла.

Пломбір відповів за неї:

— Вони використали.

Ніна навіть не одразу зрозуміла.

Потім зрозуміла.

І повітря в кімнаті стало надто малим.

— Ви взяли мій дитячий текст.

Єва заплющила очі.

— Протокол реагував на нього.

— Ви взяли мій дитячий текст.

— Він закривав розрив.

— Ви взяли мій дитячий текст!

Стіни здригнулися.

Не від крику.

Від неї.

Гречка на підлозі підскочила дрібним сухим дощем. Дзеркало в передпокої, щойно відновлене й знову тріснуте, пішло новою павутинкою. Книга на підлозі розкрилася сама — різко, з глухим ляпасом.

На сторінці з’явився малюнок.

Не текст.

Дитяча кімната.

Мала Ніна сидить за столом. Перед нею аркуші, олівці, синя хустка на плечах. На щоці засохла сльоза. У дверях стоїть молода Єва.

— Напиши ще, — каже вона.

Мала Ніна не піднімає голови.

— Я хочу до мами.

— Якщо напишеш правильно, двері не відкриються.

— А мама вийде?

Молода Єва мовчить.

Пломбір біля ніг Ніни тихо вилаявся.

Ніна не могла відвести очей.

Мала бере олівець і пише:

ДВЕРІ НЕ МОЖНА ВІДКРИВАТИ, БО ТАМ ОКО.

Єва за її спиною прикриває рот рукою.

Не від жалю.

Від жаху.

Бо напис працює.

На стіні кімнати в малюнку справді з’являються двері.

За ними — око.

Ніна зробила крок назад.

— Це я його створила?

— Ні, — різко сказала Єва. — Ні.

— Тоді що?

Єва підняла голову.

— Ти його побачила.

Міла прошепотіла:

— Діти бачать перші.

Книга перегорнула сторінку.

Інший малюнок.

Мала Ніна малює рудого кота. Дуже схожого на того, що намалювала Міла. Тільки підпис інший:

ЩОБ ВОНА НЕ БУЛА САМА.

Пломбір завмер.

Міла прикрила рот долонею.

— Це не мій, — сказала вона тихо.

— Твій був перший, — прошепотіла Єва. — Ніна намалювала другого.

Пломбір повільно повернув голову до Ніни.

На його морді було щось таке, що вона не витримала.

— Не дивись так.

— Як?

— Наче я тобі винна.

Він помовчав.

— Ні. Не винна.

Від цього стало гірше.

Книга перегорнула сторінку.

Ще малюнок.

Дві дівчинки з різних боків дверей. Одна рудоволоса. Друга в синій хустці. Між ними — кіт. Угорі криво написано: