Редактор

Ніхто не рушив.

Навіть Пломбір.

Кіт лежав біля Ніни, рудий, обдертий, з білою плямою на грудях і таким виглядом, ніби дуже хотів сказати щось зле, але економив сили.

За дверима знову постукали.

Три рази.

Спокійно.

Без поспіху.

Це було найогидніше.

Після чорних дір, червоної води й архівів хочеться, щоб зло поводилося як нормальне зло: гарчало, ламало двері, лізло крізь стіни, залишало сліди слизу. А це стояло в під’їзді й чекало, ніби принесло квитанцію за газ.

— Не відчиняти, — сказав Пломбір.

Ніна подивилася на нього.

— Вперше за вечір нормальна порада.

— Запам’ятай момент.

Міла сіла на підлозі. Синя хустка сповзла з плеча. Вона була бліда, але вже не прозора. Справжніша. Занадто справжня для дитини, яка ще годину тому була архівною помилкою.

Єва Марківна стояла біля тумбочки й дивилася на двері так, ніби знала, хто там.

І це Ніні не сподобалося.

— Ви його знаєте, — сказала вона.

Єва не відповіла.

Звісно.

Мовчання в цій квартирі вже давно треба було оформити як окремого персонажа.

— Єво Марківно.

— Я не впевнена.

— Це ваш улюблений тип відповіді? Ніби чесна, але хочеться кинути в людину чайником.

За дверима чоловічий голос повторив:

— Відчиніть. Розгляд скарги потребує присутності заявника.

Ніна подивилася на книгу.

На сторінці все ще світилися слова:

СКАРГУ ПРИЙНЯТО ДО РОЗГЛЯДУ.
РОЗГЛЯД ПРОВЕДЕ ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР РЕАЛЬНОСТІ.

— Я не заявник, — сказала Ніна дверям.

— Поточний користувач є заявником за замовчуванням.

— Мене вже нудить від ваших “за замовчуванням”.

— Це також буде враховано.

— Як симптом?

— Як стиль.

Ніна завмерла.

Пломбір підняв голову.

— Оце вже погано.

— Чому?

— Воно має почуття тексту.

Двері самі клацнули замком.

Єва Марківна кинулася до них, але пізно.

Ланцюжок упав.

Не з брязкотом — м’яко, ніби його обережно зняли чужі пальці.

Двері прочинилися.

На порозі стояв чоловік.

Не сірий. Не без очей. Не чиновник зі стіни.

Звичайний.

Невисокий, сухий, у темному пальті, з портфелем у руці. Волосся сиве, зачесане назад. Окуляри в тонкій металевій оправі. На шиї — старий вовняний шарф, зав’язаний неохайно, як у людини, яка все життя виправляла чужі помилки, але свою шапку знайти не могла.

У другій руці він тримав червоний олівець.

Ніна чомусь одразу подивилася саме на нього.

Олівець був заточений так гостро, що кінчик блиснув.

— Добрий вечір, — сказав чоловік.

Потім поглянув на підлогу, на гречку, на розбиту тарілку, на Мілу, на Пломбіра, на Єву, на книгу.

І трохи скривився.

— Тут важко працювати.

— То йдіть додому, — сказала Ніна.

— Не можу. Ви подали скаргу.

— Я вже шкодую.

— Пізно.

Він зайшов.

Ніхто його не запросив.

Двері зачинилися за ним самі.

Квартира стала меншою.

Не на око. Ніна просто відчула: стіни посунулися на кілька сантиметрів ближче. Повітря стало щільнішим. Книга на підлозі лежала тихо. Надто тихо. Як собака, яка впізнала господаря й вирішила тимчасово не гавкати.

Чоловік поставив портфель на тумбочку.

Єва Марківна прошепотіла:

— Павле Андрійовичу.

Ніна повернулася до неї.

— Серйозно? У цього кошмару є по батькові?

Чоловік глянув на Єву.

— Маркова. Ви погано зберегли матеріал.

Єва сполотніла.

— Ви мали бути…

— Закритий? Списаний? Відсутній у версії?

Він зняв окуляри, подихав на скельця, протер краєм шарфа.

— Я був редактором. Нас не закривають. Нас переносять у примітки.

Пломбір тихо загарчав.

Чоловік подивився на нього без здивування.

— Стабілізатор знову набув голосу. Невдала правка.

Пломбір підвівся.

— Підійди — внесу тебе в помилки верстки.

Чоловік записав щось у маленькому блокноті.

— Агресивний. Але функціональний.

— Не записуйте його, — сказала Міла.

Голос у неї був тихий.

Чоловік уперше подивився на неї уважно.

Надто уважно.

Як на рядок, який не мав з’явитися в остаточній версії.

— Милослава Коваль, — сказав він.

Міла сіпнулася.

Ніна стала перед нею.

— Не дивіться на неї так.

— Як?

— Як на пляму в документі.

Він усміхнувся.

Тонко.

— Ви дуже швидко вчитеся.

— У мене викладачі жахливі.

Павло Андрійович відкрив портфель.

Усередині не було паперів.

Там лежали ножиці, кілька олівців, гумка, лінійка, чорнильна ручка й тонка папка з написом:

ОСТАТОЧНА РЕДАКЦІЯ.

Єва Марківна зробила крок назад.

— Не можна.

— Саме можна, — сказав він. — Нарешті.

Він поклав папку на стіл.

Квартира здригнулася.

На стінах проступили рядки. Спершу бліді, потім густіші.

Ніна побачила фразу:

Двері до квартири Єви Марківни були відчинені навстіж.

Перший рядок.

Її перший рядок.

Він повільно сповз зі стіни, як мокра фарба.

Павло Андрійович провів олівцем по повітрю.

Рядок зупинився.

— Добрий початок, — сказав він. — Брудний, але живий.

Ніна не знала, чому від цих слів стало страшніше, ніж від рук із діри.

— Ви хто такий?

— Я вже сказав.

— Ні. Ви сказали посаду.

Він на мить замовк.

Потім подивився прямо на неї.

— Я той, хто в 1986 році дозволив продовжити експеримент.

Міла схопила Ніну за рукав.

Єва Марківна заплющила очі.

Пломбір перестав гарчати.

Ніна повільно повернулася до Єви.

— Це він?

Єва кивнула.

— Він сказав: “Вперше є відповідь”.