Ніна, яка погодилась

Інша Ніна вийшла з дверей так, ніби поверталася додому.

Не озиралася. Не поспішала. Не шукала очима Пломбіра, Мілу, Єву чи чорні тріщини в стінах архіву.

Вона вже знала, що тут буде.

І саме це Ніну розлютило найбільше.

— Ти хто? — спитала вона.

Інша усміхнулася.

Тихо. Майже лагідно.

— Ти.

— Ні.

— Стара відповідь.

— Робоча.

Інша Ніна зробила крок.

Архів притих.

Не замовк — притих. Як під’їзд о третій ночі, коли десь за дверима сваряться, а всі сусіди вже приклали вуха до стін, але ще роблять вигляд, що сплять.

Пломбір стояв низько, майже припавши до підлоги. Рудий, худий, з білою плямою на грудях. Його шерсть більше не диміла, але вздовж хребта здіймалася вузькою щіткою.

— Не підходь до неї, — сказав він.

Інша Ніна навіть не подивилася на нього.

— Ти досі говориш за всіх?

— Коли всі думають повільно — так.

— А коли всі втомилися?

Пломбір не відповів.

Ніна стиснула в руці крилатий ключ. Метал упивався в долоню. Справжній. Холодний. Неприємно важкий.

Інша дивилася на ключ.

— Віддай.

— Ще чого.

— Ти все одно це зробиш.

— Я багато дурниць роблю, але не за розкладом.

Інша Ніна кивнула, наче почула очікувану репліку.

— Ти зараз зла. Це нормально. Потім стане легше.

— Мені не треба легше.

— Треба.

Сказала так просто, що Ніна раптом відчула втому.

Не звичайну — ту, що стоїть за спиною роками. Коли не спиш, не плачеш, не просиш, не говориш зайвого, а просто несеш: пакети, таблетки, чужі прохання, невідповіді, провину, мамині дзвінки, власне “потім”.

Інша Ніна це знала.

Гірше.

Вона це була.

Тільки без напруги.

Без захисту.

Без тих гострих дрібниць, якими Ніна тримала себе цілою.

— Подивися, — сказала інша.

Вона провела рукою по повітрю.

Архів розсунувся.

Двері зникли.

Перед ними відкрилася квартира.

Не Єви. Не лабораторія. Не архівна пастка.

Нінина квартира.

Кухня. Чашка біля мийки. Стілець із курткою. Телефон на столі. Вікно, на якому зібрався вечірній конденсат. На плиті щось тихо булькало.

Ніна завмерла.

На кухні стояла мама.

Та, яка її виростила.

У домашньому светрі, з окулярами на голові, хоча вона, звісно, їх шукала. Помішувала щось у каструлі й бурмотіла:

— Ну де ж та ложка, я ж тільки що її тримала…

У Ніни стиснулося горло.

Потім у кімнату вбігла Міла.

Не мокра.

Не бліда.

Не стара очима.

Звичайна дівчинка років десяти, у вовняних шкарпетках, з розпатланим волоссям. В одній руці печиво, в другій — олівець.

— Пломбір з’їв мій малюнок!

І з-під столу виліз Пломбір.

Білий. Товстий. Нахабний.

З вусами в крихтах.

— Брехня, — сказав він із набитим ротом. — Я його естетично скоротив.

Мама озирнулася.

— Кіт знову говорить?

— Він завжди говорить, — сказала Міла. — Просто ви його не слухаєте.

На підвіконні сиділа Єва Марківна.

Жива. Трохи молодша. Без тієї смертельної сірості обличчя. У руках чашка чаю. На колінах синя хустка.

— Я, до речі, теж роками говорила, — сказала вона. — І мене ніхто не слухав.

З кімнати долинув жіночий сміх.

Олена.

Ніна побачила її в дверях.

Вона стояла там, жива й тепла, з тією самою плямою на рукаві, усміхалася втомлено й ніжно.

— Ніно, ти знову взяла чужий біль і не спитала, чи він тобі по розміру.

Ніна не дихала.

Інша Ніна стала поруч.

— Бачиш?

— Це не справжнє.

— А яка різниця?

Ніна повернулася до неї.

— Велика.

— Чому?

І тут Ніна не відповіла.

Бо перед нею була кухня. Запах супу. Мамин буркіт. Міла з печивом. Пломбір, який нахабно брехав із крихтами на морді. Єва з чаєм. Олена жива.

Не ідеально. Ні.

Не стерильно.

Там навіть рушник висів криво, у мийці стояла чашка, на підлозі валялася олівцева стружка. Хтось розсипав цукор біля чайника.

Це було не попереднє глянцеве “стабільне”.

Це було схоже на життя.

Саме тому стало страшно.

Інша Ніна помітила.

— Вони навчилися, — тихо сказав Пломбір справжній.

Він стояв поруч із Ніною в архіві, худий і рудий, і дивився на білу версію себе під столом.

— Хто? — спитала Ніна.

— Дефолт. Він більше не показує ідеальне. Він показує правдоподібне.

Міла справжня стиснула її руку.

— Там я сміюся.

Ніна не могла на неї подивитися.

— Бачу.

— Я не пам’ятаю, як це було.

Голос не тремтів.

Від цього було гірше.

Інша Ніна простягнула долоню.

— Віддай ключ. Я збережу цю версію.

— Ти не збережеш. Ти перепишеш.

— І що? Хіба вони не заслуговують?

Архівна кухня жила.

Мама нарешті знайшла ложку — у себе в руці — і обурилася на саму себе.

Міла сміялася.

Олена поправила їй волосся.

Єва Марківна робила вигляд, що не плаче.

Ніна зробила крок.

Пломбір вчепився кігтями в підлогу.

— Ніно.

— Я знаю.

— Ти не знаєш.

Він був правий.

Вона не знала.

Інша Ніна сказала:

— Тут ніхто не платить чужим життям. Тут ніхто не лишається за дверима. Тут ніхто не мовчить двадцять сім років.

— Бо тут ніхто нічого не вибирав, — сказала справжня Ніна.

— Навпаки. Я вибрала.

— Ти погодилась.

Інша вперше змінилася в обличчі.

Ледь-ледь.

Усмішка стала тоншою.

— А ти досі думаєш, що спротив — це характер.

— А що це?

— Страх.

Ніна мовчала.

Інша підійшла ближче.

Тепер між ними було два кроки. Один. Пів.

Вони були однакового зросту. Однакові руки. Однаковий зламаний ніготь. Однакова подряпина від Пломбіра. Тільки в іншої очі були спокійні.