Абонент поза версією

Темрява не впала.

Вона клацнула.

Як вимикач у під’їзді, коли ти ще на другому поверсі, а світло вже вирішило, що досить із тебе комфорту.

Ніна стояла з телефоном біля вуха й нічого не бачила.

Ні дверей.

Ні Міли.

Ні Єви.

Ні Пломбіра.

Тільки мамине дихання в слухавці.

Справжнє.

Зле.

Перелякане.

Живе.

— Ніно? — сказала мама. — Ніно, ти мене чуєш?

— Чую.

— Де ти?

— Мам…

— Не “мамкай”. Де ти?

Ніна засміялася.

Тихо. Нервово. Так, що в горлі заболіло.

— У тебе навіть зараз інтонація “я зараз приїду й усіх там построю”.

— Я питаю, де ти.

Темрява навколо ворухнулася.

Десь зовсім поруч щось дряпнуло металом по металу.

Ніна завмерла.

— Пломбір? — прошепотіла вона.

У відповідь — тиша.

Потім голос мами:

— Хто такий Пломбір?

— Кіт.

— Ти вночі десь із котом?

— Це складно.

— Ніно.

— Мам, ти пам’ятаєш день, коли мене привели додому?

У слухавці стало так тихо, що Ніна почула, як у мами десь на кухні цокає годинник.

Не архівний.

Звичайний.

Живий.

— Хто тобі сказав? — повторила мама.

— Ніхто. Тобто… всі. Тут зараз дуже багато людей, які мовчали двадцять сім років і раптом вирішили влаштувати презентацію.

— Ти де? — голос мами зламався на останньому слові. — Скажи адресу.

— Адреса зараз не працює.

— Що значить “адреса не працює”?

Ніна зробила крок.

Під ногою щось хруснуло.

Не папір.

Скло.

Темрява на секунду блимнула, і вона побачила під собою уламок дзеркала. У ньому відбивалася не вона.

П’ятирічна дівчинка в синій хустці.

Дівчинка підняла голову й сказала Ніниним ротом:

— Не кажи їй.

Ніна відсахнулася.

Темрява знову зімкнулася.

— Ніно? — мама вже кричала. — Що там?!

— Усе нормально.

— Не бреши мені.

— Я намагаюся брехати оптимістично.

— Ніно!

Поруч щось зашипіло.

У повітрі проступив напис. Не на стіні — прямо перед очима, білими літерами в темряві:

ДРУГИЙ ЗАМОК АКТИВОВАНО.
ПІДТВЕРДІТЬ ОПІКУНА.

— О, ні, — сказала Ніна.

— Що “ні”?

— Не тобі.

— А кому?

— Системі, яка знову лізе в сімейні справи без запису.

Мама замовкла.

Потім дуже повільно сказала:

— Ніно. Скажи мені одне. Ти бачиш книгу?

Ніна відчула, як пальці на телефоні похололи.

— Ти знаєш про книгу?

У слухавці щось гупнуло.

Ніби мама сіла.

Або впустила чашку.

— Я сподівалася, що ніколи більше не почую цього слова.

Темрява попереду розсунулася.

На три кроки.

Ніна побачила коридор. Вузький, чорний, із дверима обабіч. У кінці блимало світло.

Під лампою стояла Єва Марківна.

Занадто рівно.

Занадто спокійно.

— Єво! — крикнула Ніна.

Стара не озвалася.

Ніна зробила крок.

Мама в слухавці різко сказала:

— Не йди на її голос.

— Вона там.

— Це не вона.

Єва під лампою повільно повернула голову.

Обличчя було її.

Майже.

Тільки очі — гладкі, як у соціального працівника.

— Ніно, — сказала вона. — Треба обрати втрату.

Ніна зупинилася.

— Оце точно не вона. Справжня Єва Марківна ще б додала щось образливе про мій характер.

Фальшива Єва усміхнулася.

Погано усміхнулася. Наче знайшла в інструкції розділ “міміка” й прочитала тільки заголовок.

— Ти втомилася.

— Так.

— Ти не мусиш рятувати всіх.

— Теж правда.

— Обери мене.

Ніна кліпнула.

— Що?

— Обери Єву Марківну як втрату. Вона винна. Вона стара. Вона вже прожила своє.

Ніна повільно вдихнула.

— Ось бачиш. Не вона. Справжня Єва сказала б це значно отруйніше.

Фальшива Єва зробила крок.

Підлога під нею стала білою сторінкою.

— Втрата первинної свідки зменшить біль.

— Чий?

— Твій.

— Мій біль не ваша справа.

— Ти хочеш правди?

— Так.

— Правда: Єва забрала ключ. Єва вивела тебе. Єва залишила Олену. Єва мовчала. Єва годувала тебе кексами й таблетками для сусідки, знаючи, ким ти є.

Ніна стиснула зуби.

Кожне слово било точно.

Занадто точно.

Мама в слухавці сказала:

— Не слухай.

— Мам, воно каже правду.

— Правда без любові — це теж пастка.

Ніна завмерла.

— Звідки ти це знаєш?

— Бо я двадцять сім років боялася тобі сказати правду й дуже гарно виправдовувала себе любов’ю.

Фальшива Єва стала ближче.

— Підтвердіть втрату.

Перед Ніною в темряві з’явилося меню.

ЄВА МАРКІВНА.
ПІДТВЕРДИТИ?

Нижче — дві кнопки.

ТАК.

НЕ ЗАРАЗ.

Ніна засміялася.

— Дивіться, прогрес. “Ні” все ще шкода, але “не зараз” уже є. Сервіс росте.

— Ніно, — сказала мама. — Дай мені слухати.

— Що?

— Піднеси телефон ближче до неї.

— До фальшивої Єви?

— Так.

— Мамо, без образ, але в тебе дивні методи виховання.

— Ніно!

— Добре.

Ніна простягнула телефон у бік фальшивої Єви.

Та нахилила голову.

— Опікун не має доступу до архіву.

Мама в слухавці сказала так, що Ніна аж випросталася:

— Я маю доступ до дитини.

Фальшива Єва завмерла.

Темрява навколо них злегка сіпнулася.

— Опікунство не підтверджено, — сказала вона.

— Підтверджено двадцять сім років тому. Свідоцтвом, підписами, ночами з температурою, розбитими колінками, першою роботою, дурними сварками, борщем у банці й тим, що вона вічно не бере слухавку.

Ніна закрила очі.