Перше око

Око в темряві моргнуло.

І коридор архіву став коротшим.

Не поступово. Не красиво. Просто — клац, і двері, що тяглися кудись у безкінечність, підсунулися ближче, наче хтось зверху стягнув простір мотузкою.

Ніна встигла подумати тільки одне: ну звісно, тепер ще й коридори економлять час.

Потім перші двері зірвало з петель.

Звідти висипалися папери.

Сотні аркушів, фотографій, довідок, дитячих малюнків, квитанцій, рецептів, листівок із морем, якихось облікових карток, сторінок із книг, серветок із чужими номерами телефонів. Вони полетіли коридором, били по обличчю, липли до рук, шурхотіли, як зграя білих птахів, яких тридцять років тримали в шафі й не годували.

На одному аркуші Ніна встигла прочитати:

ПРИЧИНА ВТРАТИ: ніхто не згадав повне ім’я.

На іншому:

ОСТАННЯ ФРАЗА: “Я швидко”.

— Не читай! — крикнув Пломбір.

— Та вони самі в очі лізуть!

— Закрий очі!

— Я на мотузковій драбині вже закривала, мені не сподобалося!

Міла раптом смикнула Ніну за руку й потягнула ліворуч.

— Сюди!

— Там двері!

— Тому й сюди!

Вони влетіли в боковий прохід.

Єва Марківна за ними не побігла.

Ніна озирнулася.

Стара стояла перед синіми дверима Олени, прямо навпроти щілини з оком.

Не тікала.

Не кричала.

Просто стояла, тримаючись за край кофтинки, ніби це міг бути бронежилет.

— Єво! — гаркнув Пломбір.

Вона не обернулася.

— Ідіть.

Ніна зупинилася так різко, що Міла врізалася їй у плече.

— Ні.

Єва все одно не обернулася.

— Я затримаю.

— Ой, почалося! — Ніна рвонулася назад. — “Я затримаю”, “я стара”, “я винна”, “я дуже драматично залишуся в коридорі”! Може, хоч раз без пенсійного самопожертвування?!

Око в щілині повільно повернулося до Єви.

З темряви за дверима долинув шепіт.

Не голос Олени.

І не голос дефолту.

Щось нижче. Глибше. Наче говорила вода під льодом.

— Свідок.

Єва Марківна всміхнулася.

Коротко.

Зло.

— Нарешті впізнало.

Пломбір зашипів:

— Воно тебе не впізнало. Воно тебе рахує.

— Ідеально. У мене з математикою завжди були складні стосунки.

Ніна вже майже добігла до неї, коли підлога між ними розійшлася.

Не провалилася. Не тріснула. Розгорнулася, як сторінка.

І між Ніною та Євою відкрилася біла порожнеча.

Ніна встигла загальмувати за два кроки.

Папір під ногами прогнувся.

— Тільки не смій, — сказала вона.

Не знала кому.

Підлозі. Книзі. Єві. Всесвіту, який сьогодні явно працював без вихідних і совісті.

Порожнеча відповіла шурхотом.

На її білому дні почав проступати текст.

РОЗДІЛ НЕ ЗАВЕРШЕНО.
ПЕРСОНАЖ МАЄ ЗАЛИШИТИСЯ.

— Який ще персонаж? — Ніна відчула, як у ній піднімається щось гаряче й тупе. — Вона людина!

Текст змінився.

ЛЮДИНА — НЕСТАБІЛЬНИЙ ТИП ДАНИХ.

— Та пішла ти.

Міла схопила її за рукав.

— Не кричи на сторінку.

— Я не кричу. Я культурно веду переговори.

— Ти сказала “пішла”.

— Це українська дипломатія в польових умовах.

Єва Марківна вперше обернулася.

І подивилася на Ніну так, ніби хотіла запам’ятати її саме такою: мокрою, злою, з гречаною крупинкою в кулаці й абсолютно неготовою до жодного подвигу.

— Ніно, слухай.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, що я скажу.

— Знаю. Ви скажете щось благородне і страшенно дурне. Я відмовляюся авансом.

Пломбір стояв біля краю розгорнутої підлоги. Хвіст у нього ходив ходором.

— Єво. Якщо ти залишишся, воно отримає первинну свідку. Воно не просто затримається. Воно згадає, як усе почалося.

— Саме це нам і потрібно.

Кіт завмер.

— Ні.

Єва торкнулася синіх дверей Олени.

— Олена тримає перший дефолт зсередини. Але вона не може відчинити, бо не має свідка. Я була там. Я знаю момент, у який усе зламалося.

Ніна відчула, як усі голоси архіву на секунду стихли.

Навіть папери перестали літати.

— Який момент? — спитала вона.

Єва Марківна дивилася не на неї.

На двері.

— Не коли Міла залишилася. Не коли Олена зайшла в розрив. Раніше.

— Коли?

Єва засміялася тихо.

— Коли ми вперше збрехали дитині, що це гра.

Міла не ворухнулася.

Зате її рука в Ніниній долоні стала зовсім крижаною.

Око в темряві розширилося.

З коридору позаду посунули голоси.

— Це гра.

— Тільки дванадцять хвилин.

— Ти молодець.

— Не бійся.

— Ми поруч.

— Ми поруч.

— Ми поруч.

Міла закрила вуха.

— Не треба.

Ніна миттєво опустилася перед нею навпочіпки.

— Гей. Дивись на мене.

Дівчинка не дивилася.

— Вони завжди казали “ми поруч”.

— Я знаю.

— А потім скло.

— Міло.

— А потім двері.

— Міло!

Дівчинка нарешті глянула на неї.

Очі були не дитячі.

Зовсім.

— Вони всі були поруч, — сказала вона. — Тільки не там.

Ніні не знайшлося, що відповісти.

І це було правильно.

Деякі фрази не треба лікувати відповіддю. Їх треба просто не кидати на підлогу.

Вона сильніше стиснула Мілину руку.

— Я тут.

— Ти теж не там.

— Я хоча б без скла.

Міла моргнула.

Потім дуже тихо засміялася.

Не від радості.

Але все одно це був сміх.

Пломбір сказав:

— Зворушливо. Тепер можна не померти?

Підлога між ними знову шурхнула. Білий провал почав ширшати.

Єва Марківна різко повернула ключ на ланцюжку, той самий крилатий, і встромила його в щілину між синіми дверима та темрявою.