Архів втрат

Мотузкова драбина виглядала так, ніби її купили на розпродажі спорядження для людей, які не планують виживати.

Ніна трималася за неї однією рукою, другою — за власну гідність. Гідність трималася гірше.

— Я просто уточню, — сказала вона, дивлячись угору, у чорний прямокутник у стелі. — Ми ліземо в архів втрат через стелю по мотузковій драбині, яка з’явилася з книги?

— Так, — сказав Пломбір знизу.

— І це план?

— Ні. Це наслідок відсутності плану.

— Чудово. Люблю чесність, коли вже пізно відмовитися.

Драбина хитнулася.

Ніна вчепилася в мотузку сильніше.

— Якщо я зараз впаду, я вас усіх прокляну.

— Ти не впадеш, — сказала Міла.

Дівчинка стояла внизу, загорнута в синю хустку. Виглядала так, ніби її щойно витягли з кошмару, поставили в чужій квартирі й забули пояснити правила користування тілом. Але дивилася спокійно.

Надто спокійно.

— Звідки така впевненість? — спитала Ніна.

— Архіву ти потрібна живою.

— Це найгірша підтримка, яку я чула.

Єва Марківна підняла голову.

— Ніно, не затримуйся.

— Та я б із радістю, але в мене з дитинства складні стосунки з фізкультурою!

Книга на підлозі клацнула сторінками.

09:21.

09:20.

Пломбір глянув на таймер і різко сказав:

— Лізь.

— А ти?

— Я кіт.

— І що?

— У мене лапи й моральна перевага.

Він стрибнув на драбину.

Драбина під його вагою майже не ворухнулася.

Ніна подивилася вниз.

— Ти знущаєшся?

— Постійно. Але зараз — ефективно.

Міла полізла слідом за ним, легко, майже беззвучно. Синя хустка тягнулася за нею, як шматок вечірнього неба, випадково забрудненого червоною водою.

Єва Марківна подивилася на драбину.

Потім на свої коліна.

Потім знову на драбину.

— Я не полізу.

Ніна завмерла вже майже в отворі.

— Що значить “не полізу”?

— Те й значить. У мене вік, тиск і репутація людини, яка не лазить по стелях.

— Ваша репутація сьогодні вже бачила чорну діру, дитину з архіву й кота, який говорить. Вона витримає драбину.

— Не впевнена.

Пломбір зверху крикнув:

— Єво, якщо ти зараз залишишся, система використає тебе як втрату за замовчуванням.

— Нарешті хтось оцінить мою практичність.

— Не жартуй, — сказав кіт.

І цього вистачило.

Єва Марківна перестала посміхатися. На секунду стала просто старою жінкою посеред розбитої квартири. Винною, втомленою, але не порожньою.

Ніна простягнула руку вниз.

— Лізьте.

— Я тебе затримаю.

— Ви мене вже двадцять сім років затримували. Ще хвилина нічого не змінить.

Єва підняла на неї очі.

— Ти дуже неприємна людина.

— Дякую. Лізьте.

Єва Марківна вчепилася в драбину.

Перший щабель скрипнув.

Другий теж.

На третьому сірий комбінезон раптом сіпнувся.

— Переміщення первинної свідки не санкціоновано.

Ніна вже майже втягнулася в отвір, але завмерла.

— Тільки спробуй.

Сірий підняв прилад.

Пломбір зверху зітхнув.

— Ніно, не витрачай час.

— Він зараз її зніме.

— Нехай спробує.

Сірий ступив до драбини.

І тут Єва Марківна, не відпускаючи мотузку, розвернулася настільки, наскільки дозволяла її стара, але вперта анатомія, і вдарила його п’ятою по приладу.

Прилад вилетів із рук, упав у гречку й пискнув:

НЕПОВАЖНЕ ПОВОДЖЕННЯ З ОБЛАДНАННЯМ.

— Запишіть у скаргу, — сказала Єва.

Ніна не втрималася.

Засміялася.

Коротко. Нервово. Непристойно вчасно.

— Я майже вами пишаюся.

— Не треба. Це псує мій образ.

Вони влізли в отвір.

Стеля закрилася під ними без звуку.

І квартира зникла.

Архів втрат пахнув старим папером, пилом і кремом для рук.

Останнє було найгірше.

Ніна стояла на вузькій металевій галереї, а перед нею тягнувся коридор. Не просто довгий — такий, що мозок відмовлявся рахувати перспективу. Ліворуч і праворуч — двері. Десятки. Сотні. Можливо, тисячі.

На кожних дверях була табличка.

На одних — імена.

На інших — ролі.

ГАЛИНА СТЕПАНІВНА.

ХЛОПЧИК З ВЕЛОСИПЕДОМ.

ЖІНКА З ДРУГОГО ПОВЕРХУ, ЯКА ЗАВЖДИ СВАРИЛАСЯ.

ПАЦІЄНТ №04.

НЕ НАЗИВАТИ.

ТИМЧАСОВО ВІДСУТНІЙ.

Деякі таблички світилися. Деякі були закреслені. Деякі здригалися, ніби ім’я намагалося втекти з металу.

Пломбір ступив на підлогу першим.

— Не чіпати двері.

Ніна подивилася на нього.

— Ти серйозно думаєш, що треба попереджати?

— Так.

— Я не така дурна.

Двері праворуч тихо відчинилися самі.

Звідти пахнуло смаженою картоплею, дощем і чимось дитячим — мокрими рукавицями, мабуть.

Ніна зробила крок.

Пломбір вкусив її за штанину.

— Ай!

— Ось тому треба попереджати.

— Воно саме відчинилося!

— Це не запрошення. Це приманка.

З дверей долинув жіночий голос:

— Ніно, ти не знаєш, чому тут темно?

Пані Олена.

Та сама сусідка з другого поверху.

Ніна завмерла.

— Вона ж була…

— Частково нормалізована, — сказав Пломбір. — Ще не втрачена.

— Тоді її можна витягнути?

Пломбір мовчав одну мить.

Одну зайву мить.

Ніна вже ненавиділа цю котячу паузу.

— Можна, — сказав він. — Але не зараз.

— Звісно. Людей у нас за розкладом рятують.

— Так. Бо якщо ти кинешся в кожні двері, архів розбере тебе на співчуття й не подавиться.

Міла підійшла ближче до дверей, але не торкнулася.

— Вона ще пам’ятає фразу.

— Яку?