Мама не дзвонить із темряви

Телефон у кишені Ніни світився.

Це було неможливо.

Точніше, слово “неможливо” цього вечора вже втомилося, посивіло й лягло десь у кутку під плед. Але телефон усе одно не мав світитися. Бо зв’язку не було. Бо мережа померла ще тоді, коли квартира стала сторінкою. Бо в реальності, яка поважає себе хоча б мінімально, мама не телефонує з чорної діри в стіні.

На екрані було написано:

Мама

Ніна не взяла слухавку.

Вона просто стояла посеред вітальні Єви Марківни з мокрими штанами, синьою хусткою в руці, фотографією маленької себе в іншій руці й таким відчуттям, ніби хтось щойно відкрив у ній стару шафу, про яку вона сама не знала.

Телефон дзвонив.

Звук був звичайний. Її стандартна мелодія, яку вона давно хотіла змінити й ніколи не змінювала, бо для цього треба було зайти в налаштування, а життя й так вимагало забагато налаштувань.

— Не бери, — сказав Пломбір.

Цього разу без сарказму.

Саме тому Ніна злякалася ще більше.

— Це мама, — сказала вона.

— Це номер мами.

— Не починай.

— Я не починаю. Я рятую тобі залишки особистості.

Телефон дзвонив.

01:58.

01:57.

Годинник на стіні ішов назад.

Міла тримала Єву Марківну за руку й дивилася на телефон так, ніби бачила не предмет, а відкриті двері. Червона вода навколо її колін ворушилася тихо, майже лагідно. Від цього хотілося вилити на неї хлорку, святу воду й увесь запас здорового глузду, якого в кімнаті не було.

Єва Марківна сказала:

— Ніно, послухай мене.

— Ви зараз скажете, що моя мама теж частина старого протоколу?

— Ні.

Ніна видихнула.

— Слава Богу.

— Твоя мама була частиною другого запуску.

Повітря ніби хтось вийняв із кімнати ложкою.

Ніна подивилася на Єву.

— Ви не могли почати з чогось м’якшого? Наприклад, “сядь, будь ласка, у нас тут ще одна катастрофа”?

— Часу мало.

— На нормальні пояснення у вас часу ніколи немає, зате на сорок років мовчання — знайшовся.

Єва здригнулася.

Добре.

Ніна не пишалася тим, що їй стало від цього трохи легше. Але стало.

Телефон замовк.

На секунду.

Потім на екрані з’явилося повідомлення:

Візьми. Я знаю, де ти.

Ніна відчула, як у горлі пересохло.

Це вже не було схоже на маму.

Мама не писала “я знаю, де ти”. Мама писала: “Ти де?”, “Передзвони”, “Чому не береш?”, “Ти їла?”, іноді — “Я не сварюся”, що завжди означало: сварка просто гріється.

— Це не вона, — сказала Ніна.

Їй хотілося, щоб це прозвучало впевнено.

Вийшло не дуже.

Пломбір подивився на екран.

— Дефолт використовує найкоротший шлях до згоди.

— Мама — це шлях?

— Для багатьох людей мама — це не шлях. Це ціла транспортна розв’язка з аваріями, світлофорами й ремонтом, який ніколи не закінчується.

— Ти щойно сказав щось майже мудре. Мені некомфортно.

— Мені теж.

Чорна діра в стіні розширилася ще на кілька сантиметрів.

Сірі комбінезони знову почали метушитися. Один розмотував білу стрічку з написами, другий тримав балон, третій малював нове коло довкола розриву. Той, що четвертий, залишився аркушем на підлозі. Ніхто з його колег на нього не дивився.

Це було найжахливіше.

Ніна дивилася.

Аркуш лежав біля плінтуса, трохи зігнутий. На ньому все ще було надруковано:

ОБРОБЛЕНО.

— Ви його не заберете? — спитала вона сірого з приладом.

Той навіть не обернувся.

— Одиниця втратила функціональність.

— Це був ваш колега.

— Функція замінна.

Ніна кілька секунд мовчала.

Потім дуже спокійно сказала:

— Я вас усіх ненавиджу.

Прилад у руці сірого пискнув:

ЕМОЦІЙНА РЕАКЦІЯ: НЕПРОДУКТИВНА.

— А от зараз продуктивна буде, — сказала Ніна й зробила крок до нього.

Пломбір став перед нею.

— Не витрачай лють на меблі з інструкцією.

— Він не меблі.

— Саме тому гірше.

Телефон знову задзвонив.

Цього разу звук ішов не з кишені.

З чорної діри.

Та сама мелодія. Але спотворена. Наче її програвали під водою, на старій касеті, яку хтось сорок років тримав у зубах.

Міла відпустила руку Єви.

— Вона близько, — сказала дівчинка.

Ніна обернулася до неї.

— Хто?

Міла показала на телефон.

— Та, яка тебе тримала.

— Мама?

— Ні.

Ніна відчула, як холод повільно лізе під ребра.

— Тоді хто?

Єва Марківна закрила очі.

— Не зараз.

Ніна повернулася до неї.

— Та ні. Саме зараз. У нас тут чудова атмосфера для сімейних відкриттів: стіна розірвана, годинник дохне, кіт рудіє, дитина з архіву мокра, а мама дзвонить із дірки. Кажіть.

Єва Марківна мовчала.

Міла тихо сказала:

— Вона боїться.

— Я помітила.

— Не за себе.

Ніна завмерла.

Єва Марківна відкрила очі.

— Другий запуск був не таким, як перший.

— Це я вже зрозуміла з того, що в першому застрягла Міла, а в другому, схоже, я просто виросла з бонусними проблемами.

— Тебе не мали використовувати.

Ніна коротко засміялася.

— О, дякую. Аж легше.

— Тебе привели не як об’єкт. Тебе привели як ключ.

Ключ у Ніниній руці раптом нагрівся.

Вона здригнулася й ледь не впустила його.

Металевий крилатий ключ світився слабким синім світлом. Таким самим синім, як хустка.

— Я не хочу бути ключем, — сказала Ніна.

— Ніхто не хоче бути функцією, — озвався Пломбір. — Але подивися на мене. Я пережив.

— Ти кіт.

— Це оболонка.

— Я зараз тебе ображу.

— Ти вже робиш це регулярно.

Єва говорила швидше:

— Після першого запуску протокол не закривався. Міла залишилася всередині, але розрив продовжував шукати вихід. Потрібна була друга лінія. Людина, яка не читатиме книгу, а зможе закрити її ззовні.