П’ять хвилин до стабільності

Міла стояла біля чорної діри в стіні й дивилася на Єву Марківну.

Усі інші, здається, теж дивилися на Єву Марківну.

Навіть чорна діра. Хоча в неї не було очей, але атмосфера була саме така: ну що, бабусю, поговоримо про твої життєві рішення?

Єва Марківна мовчала.

Рука в неї тремтіла біля рота. Не театрально. Не “ах, я стара жінка, принесіть валер’янку”. А по-справжньому. Дрібно, некрасиво, так, ніби тіло згадало страх раніше, ніж голова дозволила.

Ніна лежала на підлозі, мокра по коліна, з дитячим малюнком у руці й гречкою, яка тепер висипалася не тільки в черевик, а, здається, уже й у душу.

Годинник на стіні цокав.

05:58.

05:57.

Пломбір сидів поруч, білий, розпатланий, з мокрим хвостом і дуже не котячим виразом обличчя.

— Час іде, — сказав він.

— Дякую, — прохрипіла Ніна, підводячись на лікті. — Без тебе я б не здогадалася по гігантському годиннику смерті.

— Це не годинник смерті.

— О, прекрасно.

— Це гірше.

Ніна закрила очі.

— Ти хоч іноді можеш збрехати для підтримки бойового духу?

— Можу. У тебе чудово виходить.

— Що саме?

— Абсолютно все.

— Ти погано брешеш.

— Я кіт. Ми не тренувалися. Нам достатньо дивитися з осудом.

Міла зробила крок до Єви Марківни.

Сірі комбінезони синхронно відступили.

Це було майже смішно: четверо істот, які хвилину тому намагалися вилучити Ніну як нестабільний носій, тепер поводилися так, ніби перед ними не дитина, а службова перевірка з неприємними повноваженнями.

Один із сірих підняв прилад.

Той пискнув.

На екрані висвітилося:

ЗАЛИШКОВА ОДИНИЦЯ.
ІМ’Я АКТИВОВАНО.
РІВЕНЬ ЗАГРОЗИ: НЕВИЗНАЧЕНИЙ.

— Не наводь на неї цю штуку, — сказала Ніна.

Сірий навіть не подивився на неї.

— Об’єкт підлягає стабілізації.

— Я сказала: прибери.

— Носій не має повноважень.

Ніна повільно сіла.

Мокрі джинси неприємно прилипли до колін. Плече боліло після падіння. У правій руці вона досі стискала малюнок. Рудий кіт на папері розплився по краях, але дитячий підпис лишився чітким:

ЩОБ НЕ БУЛО СТРАШНО.

Вона підняла малюнок.

— А це?

Сірий завмер.

Прилад затріщав. На екрані мигнуло:

СТАБІЛІЗАТОР.
ПЕРВИННИЙ ЯКІР.
НЕ ПОШКОДЖУВАТИ.

— Отже, повноваження в мене є, — сказала Ніна. — Тимчасові, паперові й намальовані криво, але є.

Пломбір обурено пирхнув.

— Криво — це художній стиль.

— У тебе там лапи як ковбаски.

— Дитина старалася.

Міла на мить глянула на нього.

І посміхнулася.

Не страшно. Не примарно. Просто по-дитячому, втомлено, наче їй дуже давно ніхто не казав дурниць у нормальному тоні.

Потім вона знову подивилася на Єву.

— Ви обіцяли повернутися, — повторила вона.

Єва Марківна нарешті опустила руку.

— Я поверталася.

Голос був тихий. Сухий. Майже зламаний.

Міла похитала головою.

— Ні.

— Міло…

Ім’я вдарило по кімнаті, як ложка по склу.

Чорна діра здригнулася. Сірі комбінезони одночасно повернули голови до Єви. Годинник на стіні на секунду завмер.

Потім цифри перескочили.

05:31.

— О, чудово, — сказала Ніна. — Ми втратили пів хвилини на драматичне звертання.

Єва Марківна ніби не почула.

Вона дивилася тільки на Мілу.

— Я поверталася до кімнати. Щодня. Перший місяць — щодня.

— Ви стояли за склом.

— Бо двері були закриті.

— Ви мали ключ.

Єва зблідла ще більше.

Ніна повільно повернула голову до неї.

— Який ключ?

Пломбір тихо сказав:

— Поганий момент для правди.

— У нас тут були хороші моменти? — спитала Ніна. — Я пропустила? Може, коли котлета кліпала?

Єва Марківна сперлася на тумбочку.

— Ключ був не від дверей.

— А від чого?

— Від протоколу виходу.

Міла дивилася на неї спокійно.

Це було найгірше. Якби вона кричала, Ніні було б легше. Крик — зрозумілий. Крик можна пережити, притримати, перекричати, зрештою. А цей спокій був як глибока вода.

— Ви забрали його, — сказала Міла.

Єва стиснула пальці.

— Я не знала, що вони не відкриють без нього.

Пломбір різко засміявся.

Один раз.

Некрасиво.

— Звісно.

Єва повернулася до нього.

— Не смій.

— Не сміти що? Пам’ятати?

Пломбір ступив уперед, і Ніна вперше побачила, що він кульгає. Ледь-ледь, на задню лапу. У квартирі раніше він не кульгав. Або вона не помічала. Або архів забрав із нього щось так само легко, як забрав із Міли роки.

— Ти забрала ключ, — сказав він. — Потім сказала, що це для безпеки. Потім стерла рядок з інструкції. Потім вирізала обличчя з фотографії. Ти все життя закривала двері й називала це обережністю.

Єва Марківна зробила крок до нього.

— Я врятувала те, що могла.

— Себе, — сказав Пломбір.

Тиша стала такою гострою, що Ніна ледь не поранилася об неї зсередини.

Міла не рухалася.

Сірі теж.

Навіть істота з діри, схоже, вирішила притримати свої довгі руки й послухати сімейно-лабораторний скандал.

Ніна повільно піднялася на ноги.

— Добре, — сказала вона. — Я дуже рада, що у нас нарешті сімейна терапія в присутності санітарної служби реальності, але в нас п’ять хвилин. Навіть менше. Тому коротко: що треба зробити, щоб Міла не повернулася туди?

Єва глянула на годинник.

05:04.

— Її не можна лишати тут без контуру.

— Людською мовою.

— Вона прив’язана до первинного запуску. Якщо час дійде до нуля, архів забере її назад. Разом із тим, хто тримає контакт.

Ніна повільно подивилася на свою руку.