Дванадцять хвилин

Ніна не обернулася.

Це було перше доросле рішення за останні кілька хвилин, і воно далося їй значно важче, ніж хотілося б визнати.

Бо коли за спиною дитячий голос каже: «Якщо ти зараз обернешся, вони зрозуміють, що ти не я», нормальна людина хоче зробити рівно три речі: обернутися, закричати й написати заяву на звільнення з реальності.

Ніна зробила четверту.

Завмерла.

Перед нею був стіл. Сірий, подряпаний, із металевими ніжками. На столі — лампа з круглим білим абажуром, склянка води, олівець, аркуш паперу й книга. Та сама. Або така сама. Ніна вже не була впевнена, що слово “та сама” тут узагалі щось означає.

Праворуч — двері. Білі. Лікарняні. З маленьким матовим склом угорі.

Ліворуч — вікно.

За вікном не було міста.

За вікном була темна кімната спостереження. Скло відбивало Ніну погано: силует на стільці, плечі напружені, волосся вибилося з хвоста, на рукаві — біла шерсть Пломбіра. Зате людей за склом було видно чудово.

Троє в білих халатах.

Одна жінка молодша за теперішню Єву Марківну років на сорок.

Ніна впізнала її одразу.

Не по обличчю навіть. По погляду.

Такий самий: гострий, упертий, нестерпний. Погляд людини, яка може сказати “не командуйте в моєму домі” навіть у пеклі, якщо пекло невдало розставило меблі.

На бейджі молодої жінки було написано:

Є. МАРКОВА.

Ніна дуже тихо сказала:

— От халепа.

Пломбір сидів біля її ноги. Уже не під пахвою, що було плюсом для його гідності й мінусом для Ніниного психічного здоров’я.

— Не говори, — прошепотів він.

— Я не говорю.

— Оце зараз що було?

— Це було мимовільне страждання.

— Страждай внутрішньо. У нас режим економії помилок.

За спиною тихо засміялися.

Дитина.

Ніна відчула, як шкіра на потилиці стягується в дуже маленький, дуже переляканий вузол.

— Хто там? — прошепотіла вона самими губами.

— Не обертайся, — сказав Пломбір.

— Я вже зрозуміла. Усі сьогодні дуже проти моєї шиї.

— Ти в архіві первинного запуску.

— Це мало щось пояснити?

— Це мало тебе налякати.

— Пізно. Я вже втомилася лякатися. Тепер я просто збираю претензії списком.

Годинник на стіні клацнув.

Стрілка сіпнулася.

11:58.

З динаміка під стелею пролунав чоловічий голос:

— Об’єкт М-01. Підтвердьте готовність.

Ніна перестала дихати.

Пломбір глянув на неї знизу вгору.

— Скажи: готова.

— Я не готова.

— Я знаю. Це не співбесіда на чесність.

— Вони думають, що я Міла?

— Вони мають так думати.

— А якщо не подумають?

Пломбір мить мовчав.

— Тоді тебе виправлять.

Ніна стиснула пальці на краю стола.

— Як саме?

За спиною дитячий голос прошепотів:

— Зроблять маленькою.

Ніна заплющила очі.

На секунду їй дуже захотілося назад. У квартиру Єви Марківни. До чорної діри, сірих комбінезонів, котлети з оком і соціального працівника без очей. Це був поганий знак: коли мозок починає сумувати за котлетою з оком, день точно не склався.

— Об’єкт М-01, — повторив голос. — Підтвердьте готовність.

Пломбір майже беззвучно сказав:

— Коротко. Дитячим голосом. Без сарказму.

— Тобто неможливо.

— Ніно.

Вона ковтнула.

— Готова.

Голос вийшов не її.

Тонший. Вищий. Дитячий.

Ніна розплющила очі й подивилася на свої руки.

Поки що руки були її. Дорослі. З подряпиною від Пломбіра, слідом від ручки аптечного пакета й нігтем, який вона зламала ще зранку, коли поспішала відкрити блістер з таблетками.

Поки що.

За склом хтось щось записав.

Молода Єва Маркова нахилилася до мікрофона.

— Міло, ти мене чуєш?

Ніна відчула, як дитина за спиною завмерла.

Пломбір напружився так, що шерсть на загривку піднялася тонкою білою смугою.

— Відповідай, — сказав він. — Але не дивись на неї.

— Чую, — сказала Ніна.

Знову дитячим голосом.

І знову в цьому було щось неправильне. Наче її власний голос поставили в іншу кімнату, а звідти дали дешеву копію.

Молода Єва м’яко сказала:

— Добре. Ти пам’ятаєш правила?

Ніна не пам’ятала. Ніна взагалі не любила ігри з правилами, яких їй не пояснили. Це нагадувало життя, тільки гірше, бо життя хоча б не ставило над головою мікрофон.

Пломбір прошепотів:

— Скажи: так.

— Так.

— Чудово, — сказала Єва за склом. — Тоді відкрий книгу на першій сторінці. Нічого не вигадуй. Просто дивись.

Ніна дуже хотіла розсміятися.

Нічого не вигадуй.

Це було прекрасно. Вона сиділа в архіві 1986 року, грала дитину-випробувачку, поруч говорив кіт, за спиною стояло щось із голосом Міли, а жінка за склом просила нічого не вигадувати.

Світ мав дивне почуття гумору. І дуже погану міру.

— Не відкривай одразу, — тихо сказала дитина за її спиною.

Пломбір сіпнув вухом.

— Мовчи.

— Вона має знати.

— Вона має вижити.

— Це не завжди одне й те саме.

Ніна сиділа між ними, не обертаючись, і раптом дуже чітко зрозуміла: найгірші сварки в житті — це не ті, де люди кричать. Найгірші — де обидва мають рацію, а тобі все одно треба вибирати.

— Якщо я не відкрию, — сказала Ніна самими губами, — мене виправлять?

— Так, — сказав Пломбір.

— Якщо відкрию?

— Теж, — сказала дитина.

— Прекрасно. Я обожнюю варіативність.

Вона поклала долоню на обкладинку.

Книга була теплою.

Не просто теплою — живою. Пульсувала під пальцями, ніби там, під темною шкірою обкладинки, билося не серце, а маленький нервовий двигун.

Ніна відкрила першу сторінку.

На сторінці не було тексту.

Там була її квартира.