Варіант «ні» видалено

Двері-сторінка за спиною Ніни закривалися дуже повільно.

Саме це було найгірше.

Бо якби вони грюкнули одразу, Ніна, можливо, встигла б красиво закричати, втратити свідомість або хоча б зробити щось драматичне. А так вона просто стояла посеред чужої квартири з котом під пахвою, гречкою в черевику й заголовком «НІНА ПОМИРАЄ НЕ ЗА ПЛАНОМ» перед очима.

І дуже хотіла поговорити з редактором.

— Ні, — сказала вона. — Ні. Мене така назва не влаштовує.

Книга на підлозі перегорнула сторінку.

На білому папері проступив новий рядок:

Претензію до назви зафіксовано.

— Чудово, — видихнула Ніна. — Хоч десь працює зворотний зв’язок.

З діри в стіні вилізла вже майже половина того, що Єва Марківна назвала “воно”. Воно мало дві руки, довгу шию і обличчя, яке наче складали з мокрого попелу та чужих літер. Літери повзали під шкірою, зникали в провалах замість очей і знову проступали біля рота.

Рота, до речі, теж не мало бути.

Але він був.

І посміхався.

Ніна миттєво вирішила, що рот — найгірший винахід реальності після ЖЕКу, платних аналізів і людей, які говорять “я швидко” перед годинною розмовою.

Сірі комбінезони перестали метушитися.

Точніше, вони метушилися, але вже без упевненості. Найвищий сірий тримав прилад перед собою, як ікону технічного прогресу, яка раптом перестала творити дива. На екрані миготіло:

ПОМИЛКА ПОМИЛКИ.
ПОМИЛКА ПОМИЛКИ.
ПОМИЛКА ПОМИЛКИ.

— Дуже інформативно, — сказала Ніна. — У вас там ще “ой” не передбачено?

— Об’єкт нестабільний, — пробурмотів найнижчий.

— Який саме? — спитала Ніна. — Бо в кімнаті зараз конкурс.

Єва Марківна рвучко схопила її за руку.

— Не говори з ним.

— Я вже зрозуміла. У вас тут узагалі з розмовами проблеми: з котом не говори, з рукою не говори, з книгою не говори, з санітарами теж, бо вони одразу вилучають.

Пломбір, якого Ніна все ще тримала під пахвою, образливо сіпнув хвостом.

Над ним у повітрі з’явилося віконце:

СТАТУС: ПРИНИЖЕНИЙ.
ПРИЧИНА: ТРАНСПОРТУВАННЯ БЕЗ ПОГОДЖЕННЯ.

— Ой, вибачте, ваша пухнастість, — прошипіла Ніна. — Наступного разу викличу таксі.

Воно біля стіни повернуло голову.

Занадто повільно.

Так рухаються речі, які не мають кісток, але дуже стараються не лякати присутніх зайвими подробицями.

— Носій, — сказало воно знову.

Дзеркало в передпокої, вже тріснуте, не витримало й посипалося на підлогу. Осколки впали не дзвоном, а сухим шелестом, ніби хтось кинув жменю старих сторінок.

— Я не носій, — сказала Ніна. — Я сусідка.

— Ніно! — різко сказала Єва Марківна.

— Що? Я встановлюю межі.

— Воно не розуміє меж.

— Тоді воно дуже схоже на деяких родичів.

Істота витягнула другу руку. Пальці вп’ялися в шпалери. На стіні одразу проступили чорні слова:

ПОВЕРНІТЬ ГЛАВУ.

— Яку главу? — Ніна відчула, як голос зрадницьки сів. — Першу? То забирайте, мені вона теж не дуже сподобалась.

Книга різко захлопнулася.

Усі здригнулися.

Навіть істота в дірі.

Тиша впала на квартиру так щільно, що було чути, як десь у кухні крапає світло. Не вода. Саме світло. Воно падало на підлогу малими яскравими краплями й шипіло, коли торкалося лінолеуму.

Потім книга знову відкрилася.

На сторінці з’явився текст:

Аварійне читання не завершено.
Користувач має підтвердити участь.

Нижче висвітилися два варіанти:

ТАК
ТАК, АЛЕ ЗІ СКАРГОЮ

Ніна подивилася на текст.

Потім на Єву Марківну.

Потім на сірих.

Потім на істоту, яка вже протягла в кімнату щось на кшталт плеча.

— А де варіант “ні”?

Текст мигнув.

Варіант “ні” видалено в попередній версії.

Ніна повільно видихнула.

— Я не знаю, хто писав вашу систему, але я його ненавиджу.

Найвищий сірий раптом ожив.

— Не підтверджувати. Нестабільний носій не має права на участь у протоколі.

— А ізоляція в мене була з правом на адвоката? — спитала Ніна.

— Права носія визначаються після завершення обробки.

— Тобто ніколи.

— Орієнтовно.

— Яка чесність. Аж хочеться плюнути вам у прилад.

Єва Марківна стиснула Нінину руку так, що стало боляче.

— Не тисни нічого.

— А що буде, якщо не натисну?

Книга відповіла раніше за всіх.

За відсутності вибору буде застосовано дефолт.

Пломбір під пахвою Ніни раптом завмер.

Його віконця зникли.

Уперше за весь час він перестав бути ображеним котом і став просто котом, який почув, як десь дуже далеко відкрили клітку.

Єва Марківна зблідла.

— Тільки не дефолт.

Ніна повільно повернулася до неї.

— Це слово у вашому виконанні мені подобається ще менше, ніж “майже родичі”.

— Дефолт — це аварійний режим.

— Який саме аварійний? Пожежний? Медичний? Психіатричний? Бо мені потрібні всі.

Найнижчий сірий прошепотів:

— Повернення до стабільного стану.

— О, — сказала Ніна. — Нарешті щось приємне.

Єва Марківна подивилася на неї так, ніби Ніна щойно добровільно замовила собі труну з доставкою.

— Для реальності стабільний стан — це не той, де тобі добре. Це той, де ти не заважаєш.

Зі стіни позаду них почулося тихе клацання.

Раз.

Другий.

Третій.

Ніна озирнулася.

На стіні, де ще хвилину тому висіло дзеркало, проступив контур дверей. Тонкий, сірий, намальований прямо по шпалерах. Над дверима з’явився напис:

ОБРОБКА СВІДКА.

— Це мені? — спитала Ніна.

Книга відповіла:

Так.

— Хоча б не брешете.