Гречка, кіт і локальний збій

Двері до квартири Єви Марківни були відчинені навстіж.

На стіні біля вішалки хтось заклеював чорну діру малярною стрічкою.

Стрічка трималася погано. Діра — значно краще.

Ніна завмерла на порозі з пакетом гречки в одній руці й аптечним пакетом в іншій. У голові дуже швидко вишикувалися три розумні варіанти поведінки: закричати, втекти або вдавати, що вона переплутала поверх. Усі три здавалися перспективними. Особливо третій, бо на третьому поверсі в їхньому будинку ніхто не клеїв діри в реальності. Там максимум баба Люба сушила рибу на балконі, що теж було злочином, але хоча б зрозумілим.

У передпокої Єви Марківни метушилися четверо людей у сірих комбінезонах. Або не зовсім людей. Люди, як правило, не носили на спині балони з написом “САНІТАРНА ОБРОБКА ЛОКАЛЬНОГО ЗБОЮ” і не розмовляли з плінтусом.

Один із сірих стояв навколішки біля шафи для взуття й сердито шипів:

— Локальна деформація пішла в підкладку.

— У яку ще підкладку? — озвався другий, не відриваючись від чорної діри.

— У побутову.

— Матеріально-побутову?

— Гірше. Емоційно-побутову.

Ніна зробила дуже маленький крок назад.

Під її ногою хруснув шматочок штукатурки. Усі четверо повернулися.

Чудово.

Вона завжди мріяла про момент, коли на неї одночасно подивляться чотири істоти в аварійних комбінезонах із таким виразом, ніби вона щойно принесла в стерильну операційну кота, цибулю й відкритий туберкульоз.

— Стороння, — сказав найвищий.

Ніна підняла пакет із гречкою. 

— Я до Єви Марківни.

— Стороння має бути вилучена.

— Перепрошую, вилучена куди? Бо в мене ще батон у сусідньому магазині не куплений.

Найвищий нахилив голову. Обличчя в нього було занадто рівне. Не красиве, не страшне — просто таке, ніби його збирали за інструкцією, але сторінку з мімікою загубили.

— Ваш статус?

— Сусідка.

— Недостатньо.

— З покупками.

— Недостатньо.

— З поганим настроєм і дуже низьким рівнем довіри до державних служб.

Сірий моргнув. Один раз. Повільно.

— Категорія невизначена.

— О, це про мене ще зі школи казали.

З кухні щось гупнуло. Потім зашурхотіло. Потім дуже знайомий голос Єви Марківни крикнув:

— Якщо це знову ви розібрали мені холодильник, я вас усіх прокляну через ОСББ!

Ніна видихнула. Жива.

Це вже було добре. Не нормально, не заспокійливо, не “ну все, проблему вирішено”. Просто добре.

Єва Марківна з’явилася в коридорі в домашньому халаті з ромашками, капцях і з книгою, притиснутою до грудей. Сива коса з’їхала набік, окуляри сиділи криво, але погляд був бойовий. Такий погляд Ніна бачила тільки в черзі до сімейного лікаря, коли хтось намагався пройти “лише спитати”.

— Ніно, зайди й зачини двері, — сказала Єва Марківна.

— Я б зайшла, але тут у вас… — Ніна кивнула на діру в стіні. — Ремонт?

— Гірше.

— ЖЕК?

— Гірше.

— Родичі?

— Майже.

Сірий біля діри різко обернувся.

— Об’єкт Єва, припиніть побутову дезінформацію.

— А ви припиніть називати мене об’єктом, бо я вам зараз об’єктом по лобі дам.

Ніна обережно переступила поріг.

Квартира Єви Марківни завжди пахла м’ятою, старими книжками й чимось випеченим. Сьогодні пахло озоном, пилом і підгорілим пластиком. На підлозі валялися книги. Не просто кілька книжок, а цілий літературний апокаліпсис: романи, довідники, старі журнали, якийсь том із грибами на обкладинці й збірка кросвордів за 2007 рік.

Серед усього цього ворушилася одна книга.

Ніна спинилася.

Книга лежала біля тумбочки. Товста, в темній обкладинці без назви. Вона не відкривалася й не закривалася. Ні. Вона дихала сторінками. Повільно. Нервово. Як людина, яка дуже хоче щось сказати, але її щелепа забута в іншій реальності.

— Це… — Ніна прокашлялася. — Це у вас новинка з “Книжкового Арсеналу”?

— Не чіпай, — швидко сказала Єва Марківна.

— Я й не планувала. Я з книжками, які дихають, на “ви”.

Найнижчий із сірих підняв із підлоги блискучий прилад, схожий на помісь пульта від телевізора, термометра й дитячої іграшки з базару.

— Носій активний.

— Та бачу я, що активний, — пробурмотіла Єва Марківна.

— Запущено старий баг.

Ніна подивилася на неї.

— Баг?

— Так.

— Книга — це баг?

— Ні.

— А що тоді?

Єва Марківна на секунду заплющила очі.

— Ми.

Ніна мовчки поставила гречку на тумбочку.

Є такі моменти, коли мозок не відмовляється працювати. Він просто бере лікарняний за власний рахунок і залишає тебе саму з реальністю, яка поводиться як п’яний ліфт.

З чорної діри в стіні щось тихо крапнуло.

Не вода.

Світло.

Маленька крапля світла впала на підлогу й розповзлася тоненькими жилками по лінолеуму. Один із сірих кинувся до неї з балоном.

— Не наступати! — гавкнув він.

Ніна завмерла з ногою в повітрі.

— Я взагалі сьогодні планувала тільки занести таблетки.

— Уже ні, — сказала Єва Марківна.

— Мені не подобається, як ви це сказали.

— Мені теж багато що не подобається. Наприклад, що вони лізуть у мій холодильник.

— Там контамінація, — сказав сірий із кухні.

— Там котлети.

— Котлети вже частково не ваші.

Єва Марківна зблідла.

— Що значить “частково”?

З кухні вилетіла тарілка. Не впала — саме вилетіла, зависла в повітрі й повільно розвернулася до Ніни боком. На ній лежала котлета. Котлета теж розвернулася. І відкрила маленьке чорне око.

Ніна не закричала.

Вона пишалася собою приблизно пів секунди.

Потім котлета кліпнула.

— Ні, — сказала Ніна. — Ні-ні-ні. Я з ранку вже мала маршрутку, аптеку й чоловіка, який питав, чи можна пити антибіотик “для профілактики”. Котлети з очима я не замовляла.