8

Весною.

Розтавання з Сергієм не було легким, але й не було скандальним. Воно було остаточним. Він ще писав кілька разів, щось пояснював, просив та доводив, що їхні стосунки можна було б врятувати. Але Зоряна вперше в житті не рятувала те, що вже давно тягнуло її вниз.

Він повернув ключі і закрив двері. Вона не озиринулася. Було боляче? Так. Але біль був чесний. Не принижуючий.

І коли наближалося 8 березня, вона не чекала нічого особливого. Весна ще тільки збиралася прийти. Сніг лежав клаптями, ніби зима не хотіла відпускати.

Тарас подзвонив увечері . 

— Я під твоїм під’їздом. 

— Ти ж казав, що в тебе справи. 

— Справи можуть зачекати. Ти - ні. 

Вона спустилася. Він стояв із невеликим букетом. Не троянди. Не показово. Білі тюльпани.

— Я не люблю гучних жестів, - сказав він. - Але весну варто зустрічати красиво. 

Вона взяла квіти. 

— Це 8 березня?

— Ні, - відповів він тихо. - Це ти. 

Вона засміялася. І цього разу він не стримався - провів пальцем по її ямочці.

— Ти знову нервуєш.

— Я просто не звикла, що чоловік поруч не намагається мене змінити. 

Він притягнув її ближче, так, ніби давно мав право.

— Я не хочу тебе змінювати. Я хочу бути поруч. 

Її чоло торкнулося його. 

— Я не знаю, що буде далі. 

— І не треба. 

Поцілунок був глибший, ніж перший. Без поспіху. З відчуттям, що ніхто нікуди не тікає. І вперше за довгий час Зоряна не думала про майбутнє. Вона була в моменті. Їй цього вистачало. 

Іноді життя не ламається.

Іноді воно просто змінює маршрут.

А іноді - повертає туди, де ти колись уже дивилась на людину із задоволенням. Просто тепер ти доросла і можеш обирати.